Глава XII. Полон

Цитадель Залізного Крила. Темна. Незламна. Або так здавалося.

Вони вийшли на світанку — семеро.

Кайрен і Варан. Сорен і Ріна. Едран — без дракона, але з тим виразом людини, що йде не тому, що має, а тому що не може інакше. Аеліс — із легким плащем і зброєю, яку Кайрен помітив лише тоді, коли вона рухалася: короткі клинки на поясі, заховані так вміло, що здавалися частиною одягу. Ще троє вершників від Ради. Мастар вибирав їх сам, мовчки, за якимось критерієм, що залишився невисловленим, але якому Кайрен довіряв.

Місто проводжало їх мовчки.

Люди виходили на вулиці й стояли вздовж шляху — не натовп, не церемонія. Просто люди, що дивилися. Дехто тримав дітей на руках. Дехто — просто стояв і мовчав, із виразом людей, що знають: від того, що буде там, за горами, залежить те, чи буде щось тут.

Мастар стояв у кінці вулиці — один, без палиці, випроставшись так, як, напевне, стояв п'ятдесят років тому. Коли Кайрен порівнявся з ним, старий поклав руку йому на плече — важко, твердо.

— Твій батько, коли виходив на небезпеку, — сказав Мастар тихо, — завжди казав одне: якщо не знаєш, що робити — слухай дракона. Дракон завжди знає.

Кайрен кивнув.

— Поверніться, — мовив старий. Просто. Без зайвих слів, без благословень і промов. Лише це — і в цьому слові жило все інше.

Кайрен пішов.

Варан рушив поруч — великий, чорний, із кроком, що вже не був кроком дитинчати. Земля відчувала його вагу. І Кайрен крізь зв'язок відчував, як дракон відчуває землю — кожен камінь, кожен корінь, що виступає з-під ґрунту, тепло й холод під лапами. Як читає місцевість так само природно, як Кайрен читав обличчя людей.

Вони не озиралися.

Деякі речі стають важчими, якщо озиратись.

Перші два дні йшли без подій — через ліс, потім угору, де дерева рідшали й починалося каміння. Аеліс ішла попереду, й Кайрен помічав: вона орієнтується в горах так само, як орієнтується в бібліотеці — знає, де що лежить, не тому що перевіряла нещодавно, а тому що пам'ятає. Тисячолітня пам'ять. Він намагався уявити, як це — носити в собі стільки, й не міг.

На третій день знайшли перший слід колони Ордену.

Не людей — сліди вогнищ, кинутий мотлох, широкий витоптаний шлях у траві, що не відновиться до наступної весни. Едран присів і торкнувся землі долонею.

— Вони пройшли тут учора вночі, — сказав він. — Рухаються швидко. Надто швидко для трьох колон.

— Вони знають про нас? — запитав один із трьох вершників — жінка на ім'я Тара, із шрамом через підборіддя й драконом кольору осіннього листя.

— Можливо, підозрюють, — мовила Аеліс. — Або просто поспішають. — Вона дивилася на схід, де гори розступалися і між ними проглядало небо. — Нам треба обійти їх. Якщо перетнемо шлях колони — бій неминучий. А бій зараз — це кінець місії.

— Тоді вище, — відповів Едран і підвівся. — Є стара стежка над сніговою лінією. Важка, але там вони не ходять — занадто вузька для бойового порядку.

— Дракони пройдуть? — запитав Кайрен.

Едран подивився на Варана. Дракон витягнув шию й поводив нею, нюхаючи вітер, із виглядом людини, що вже вирішила й чекає, поки інші наздоженуть.

— Пройдуть, — промовив Едран.

Стежка виявилася вузькою настільки, що дракони складали крила й пробиралися боком там, де скелі стискалися до ширини двох кроків. Варан ішов спокійно — Кайрен крізь зв'язок не відчував і натяку на тривогу, лише ту зосереджену увагу, з якою дракон ставив кожну лапу. Ріна на такій висоті нервувала більше, й Сорен весь час ішов поруч, тихо говорив щось — не заспокоєння, а просто слова, звичні й теплі, мова двох, що давно знають одне одного.

На четвертий день вони побачили Цитадель.

Вона відкрилася раптово — як відкривається щось, що хотіло бути побаченим. Вони вийшли з-за скельного виступу, й там, за ущелиною, на протилежному краю прірви, стояла фортеця. Велика — більша, ніж Кайрен уявляв. Темна — навіть у денному світлі камінь її стін поглинав сонце й нічого не повертав. Вежі здіймалися нерівномірно, ніби росли в різний час і кожна — за своєю логікою.

І над нею — дракони.

Кайрен нарахував шістьох у повітрі. Вартові. Вони кружляли великими колами над Цитаделлю й прилеглою ущелиною — рівномірно, механічно, без тієї живої непередбачуваності, що є в кожному русі вільного дракона. Ці рухалися так, ніби хтось завів їх, як механізм, і відпустив.

Варан побачив їх у ту саму мить. І зупинився.

Крізь зв'язок прийшло щось, що Кайрен відчув фізично — у животі, у грудях, у кістках. Не страх. Щось значно гірше за страх. Горе. Темне, гостре горе дракона, що бачить своїх — і розуміє, що вони вже не свої.

— Варане, — сказав Кайрен тихо.

Дракон не відповів. Просто стояв і дивився. Золоті очі — нерухомі, й у них жило щось таке глибоке, що Кайрен не наважувався тягнути їх із цього моменту. Дав хвилину. Дві.

Потім поклав долоню на шию дракона.

— Я знаю, — мовив він. — Ми їх звільнимо. Усіх, кого можливо.

Варан повільно повернув до нього голову. І в очах уже не було лише горя — поруч із ним жило щось міцне й рішуче, як скеля під ногами.

— Нам треба чекати темряви, — відповіла Аеліс, не опускаючи погляду з Цитаделі.

— Скільки? — запитала Тара.

— До повного заходу. Вартові-дракони отримують зміну через кожні шість годин. У момент зміни є вікно — три, максимум чотири хвилини, коли ні перші, ні другі не бачать північного боку скелі.

— Ти знаєш їхній розклад, — промовив Кайрен.

— Я спостерігала цю Цитадель довго, — зауважила вона просто.

Вони заховалися у скелях і чекали. Їли мовчки. Дракони лежали поруч із вершниками, й лише Варан не заспокоювався — ходив, повертався, знову дивився через ущелину. Кайрен не стримував його. Розумів: дракон чує щось через кам'яні стіни. Можливо — Орена. Можливо — батька. Можливо — обох.

Із настанням темряви Аеліс підвелася.

Руки її опустилися долонями вниз, і вона почала говорити — тихо, на тій давній мові, слів якої Кайрен не розумів, але яка входила в тіло як вібрація, як звук великого дзвону, що вже затих, але ще живе в повітрі. Темрява навколо них згустилася — не страшно, не різко. Просто тіні між скелями стали глибшими, й постать кожного з них злилася із каменем так, що навіть очі, що знали, куди дивитись, ледве знаходили їх.