Глава VIII. Таємниця Едрана

Наступного тижня Едран зник.

Не безслідно — він залишив записку на майданчику для навчань, написану так само рівно і чітко, як і говорив: людина, яка звикла висловлюватись влучно й без зайвого. Записка містила лише одне речення: “Повернусь через десять днів. Продовжуй із Вараном те, що знаєш. Не шукай мене.”

Кайрен, звісно, почав шукати.

Не фізично — він знав достатньо про Едрана, щоб розуміти: якщо той не хоче, щоб його знайшли, то не знайдуть. Але він запитав Лісару, й вона відповіла поглядом убік. Запитав Мастара, й старий сказав:

— Едран іноді іде. Він завжди повертається. Це все, що я можу сказати.

Запитав Сорена, й той похитав головою:

— Я знаю лише, що він виходить через північні ворота. Що за ними — я ніколи не ходив туди.

Тоді Кайрен вирушив через північні ворота сам.

За ними стежка вела крізь густий сосновий ліс — темний, із запахом смоли й старої хвої, де сонце проникало лише вузькими смугами й одразу розсипалося на дрібні промені. Варан ішов поруч: достатньо виріс, щоб не сидіти на плечі, але ще не настільки великий, щоб його присутність у лісі була незручною. Він рухався тихо, ставлячи лапи з тією ж обережністю, з якою ставить ноги дикий звір на чужій території.

Стежка вивела до невеликої галявини.

І там Кайрен зупинився.

Посеред галявини стояли двоє. Едран — і хтось інший.

Інша була жінкою — або здавалася жінкою з першого погляду. З другого погляду Кайрен зрозумів, що перший погляд захопив лише поверхню й пропустив усе важливе. Вона була вища за більшість людей, але не надмірно — якраз настільки, щоб рух її здавався довшим і плавнішим, ніж людський. Волосся кольору молодого листя — не фарба, справжній колір, що міняв відтінок залежно від того, як на нього падало світло. Вуха, частково приховані волоссям, мали форму, що одразу пояснювала все інше.

Ельфійка.

Вона й Едран стояли один навпроти одного й говорили — тихо, але напружено, з тим особливим тоном людей, що не сваряться, але дуже близькі до цього. Кайрен зупинився на краю галявини, й Варан поруч теж завмер — але не від обережності. Дракон дивився на ельфійку з тим самим виразом, що мав у бібліотеці при зустрічі з Ріною. Впізнавання, що не мало логічного пояснення.

Ельфійка підняла голову — і Кайрен зрозумів, що вона знала про нього з того моменту, як він ступив на галявину. Може, раніше.

Очі в неї були кольору деревної кори після дощу — темно-сірі, із зеленими іскрами, що жили в них незалежно від освітлення. Погляд прямий, без вибачень.

— Кайрен із Торен-Дала, — сказала вона. Не запитання. — Вершник Темного Серця.

— Ти знаєш мене.

— Я знаю про тебе. — Вона перевела погляд на Варана, й щось у її обличчі стало м'якшим — ледь помітно, як тане крига на самому краю, де сонце торкається першим. — А його я знаю інакше.

Едран обернувся до Кайрена, й у виразі його було рівно стільки роздратування, скільки він дозволяв собі показувати — тобто небагато, але достатньо.

— Я казав не шукати.

— Я не шукав, — сказав Кайрен. — Я просто йшов на північ.

— Це те саме.

— Едране. — Голос ельфійки — спокійний, але такий, що розмова закінчилася. — Він мав прийти. Ти знав це.

Едран мовчав довго. Потім опустив плечі — не від поразки, від прийняття.

— Кайрене, — мовив він, — це Аеліс. Вона... — він підбирав слово, — вона та, кому я довіряю більше, ніж будь-кому в цьому світі. І це багато означає, враховуючи, що я мало кому довіряю взагалі.

— Ельфійка, — відповів Кайрен.

— Спостережливо, — відповіла Аеліс без особливої теплоти, але й без холоду. Просто — факт, оцінений і відкладений убік. — Із Срібного Лісу, якщо тебе цікавить точність. Третя донька Сторожового Дому. І так — я знаю про тебе, твого батька й про те, що Орден робить у Цитаделі. Я знаю це вже довше, ніж ти живеш на світі.

Варан підійшов до неї — самостійно, без жодного натяку від Кайрена. Зупинився за крок. Ельфійка опустилася навпочіпки — не поспішаючи, з природністю людини, що робила так багато разів, — і простягнула руку долонею вгору.

Дракон торкнувся до неї.

І між ними відбулося щось, що Кайрен відчув крізь зв'язок — але не зміг розшифрувати повністю. Обмін. Не словами й не образами — чимось давнішим, тим, що існує до мов і після них. Коли Аеліс нарешті підвелася, її очі світилися трохи яскравіше — зелені іскри в них стали помітнішими.

— Він дозріває швидше, ніж я очікувала, — сказала вона Едрану.

— Ти прийдеш до Аранвеля? — запитав Едран.

Пауза. Аеліс дивилася на Варана, й Варан дивився у відповідь.

— Так, — мовила вона нарешті. — Думаю, що прийшов час.