Глава VI. Той, Хто Навчає

Едран з'явився на шостому тижні навчання.

До того він жив десь на краю міста — Кайрен бачив його зрідка, завжди здалеку, завжди з тим самим виразом людини, що перебуває одночасно тут і ніде. Вони кивали одне одному. Цього вистачало.

Але одного ранку Едран прийшов на майданчик, де Мастар навчав Кайрена, й зупинився збоку, схрестивши руки. Мастар подивився на нього, й між ними відбувся один із тих мовчазних обмінів, що можливі лише між людьми, що знають одне одного достатньо довго, щоб слова стали зайвими.

Потім Мастар повернувся до Кайрена.

— Сьогодні я маю займатись із Сіонною, — сказав він. — Едран продовжить замість мене.

— Ти не казав, — мовив Кайрен.

— Я кажу зараз.

Мастар пішов, спираючись на палицю, й Кайрен залишився з Едраном на порожньому майданчику. Варан переліз із його плеча на землю й сів між двома людьми, поклавши хвіст так, щоб зручно було дивитись на обох.

— Що ти вмієш? — запитав Едран без вступу.

— Утримувати вогонь через зв'язок. Відчувати напрям і зміну погоди через Варана. Читати його стани — більшість.

— Зброя?

— Ніж. Трохи.

— Тіло?

— Я пас кіз на гірських схилах сім років. Ходжу далеко й не втомлююсь.

— Це добре, але недостатньо. — Едран розстебнув плащ і поклав його на камінь. Під плащем виявилось те, що Кайрен раніше не бачив: на поясі, окрім меча, висів ще один предмет — довгий, вузький, загорнутий у темну шкіру. — Ти знаєш, що таке зв'язаний бій?

— Ні.

— Бій, де вершник і дракон діють як одне ціле. Не вершник на драконі — одне ціле. — Едран розгорнув шкіру. Усередині лежав ніж — але не звичайний: лезо його мало колір, який Кайрен уже знав. Чорний із фіолетовим, золоті прожилки під поверхнею. — Ти бачиш, що це таке.

Варан підвівся з місця й підійшов ближче. Витягнув шию. Торкнувся носом до леза — і відсмикнувся, але не від болю. Від впізнавання.

— Де ти це взяв? — запитав Кайрен.

— Це було зі мною весь час, — сказав Едран. — Відколи мій дракон загинув. Це частина його луски — оброблена особливим чином, вплавлена в метал. — Він простягнув ніж Кайрену. — Тримай.

Кайрен взяв. Відчув тепло в рукояті — не фізичне, а знайоме вже відчуття зв'язку, але тонше, старіше, схоже на відлуння голосу в порожній залі. Варан поруч одразу відреагував: крізь їхній зв'язок прийшло щось складне — сум і впізнавання одночасно, як зустріч із кимось, кого вже немає.

— Він відчуває твого дракона, — мовив Кайрен тихо.

— Знаю. — Голос Едрана залишився рівним, але щось у ньому змінилось — ледь помітно, як зміна вітру перед дощем. — Чорні дракони пам'ятають усіх своїх. Навіть тих, із ким не зустрічалися. Це — ще одна річ, яку Орден хоче контролювати. Колективна пам'ять драконів — небезпечна для тих, хто переписує історію.

Він забрав ніж назад і заховав у шкіру.

— Сьогодні ми не торкатимемось зброї, — відповів він. — Сьогодні ти покажеш мені, як далеко сягає твій зв'язок із Вараном. Зараз він сидить поруч. Відійди на двадцять кроків і спробуй відчути, що він відчуває.

Кайрен відійшов. Двадцять кроків — достатньо, щоб Варан став невеликою чорною фігуркою між ним і Едраном. Він заплющив очі й потягнувся крізь зв'язок.

Легко. Варан там, теплий і зосереджений, думає про Едрана й про ніж, і ще про щось, що Кайрен не може розшифрувати — щось глибоке, давнє, ніби дракон розмовляє сам із собою мовою, що старша за будь-яку людську.

— Відчуваю, — промовив Кайрен.

— П'ятдесят кроків.

Він відійшов. Зв'язок тонший — як нитка замість мотузки — але є.

— Сто.

Тут уже важче. Кайрен зупинився, зосередився, й зв'язок відгукнувся — слабкіше, з перешкодами, але відгукнувся.

— Добре, — сказав Едран, підійшовши до нього. — А тепер найважче. Залишись тут. Варан піде за той пагорб — ти його не бачитимеш. Утримуй зв'язок.

Варан дивився на Кайрена — довго, золотими очима, що не містили ніякого сумніву, — і пішов за пагорб маленькими кроками, тримаючи крила складеними.

Кайрен відчув, як зв'язок стає тоншим, тоншим. Він тягнувся, витягувався, й у якийсь момент стало страшно — не від болю, а від самотності. Різкої, фізичної, як коли гасне вогонь у темній кімнаті.

Він не дозволив собі відступити. Потягнувся далі.

І знайшов. Слабке, як свічка за товстою стіною, — але Варан був там. Живий, теплий, терплячий, і Кайрен відчув крізь тонку нитку зв'язку щось схоже на схвалення. Не дитяче захоплення, не просту радість. Щось глибше: повага рівного до рівного.

Він відкрив очі.

Едран стояв поруч і дивився на нього з виразом, який Кайрен ще не навчився читати повністю, — але в якому точно не було байдужості.

— Більшість вершників на твоєму рівні підготовки втрачають зв'язок після тридцяти кроків, — сказав Едран. — Ти протримався більш ніж сто й утримав контакт за пагорбом. — Він замовк на мить. — Або ти надзвичайно обдарований, або Варан надзвичайно терплячий. Швидше за все — обидва.

З-за пагорба з'явився Варан — біг маленькими незграбними кроками, крила трохи розкриті для рівноваги, з виглядом істоти, що знає: вона зробила щось правильне й не проти, щоб це помітили. Підбіг до Кайрена, запнувся об власну лапу й мало не впав. Кайрен підхопив його — і відчув, як дракон вібрує від чогось, що могло бути лише сміхом над собою.

— Тобі подобається бути смішним, — мовив Кайрен.

Варан клацнув щелепою — мова, яку Кайрен уже навчився розуміти: не зовсім.

Едран спостерігав за ними мовчки, й на його обличчі була та сама тінь — не смуток, але щось поруч із ним. Кайрен зрозумів: він дивиться на те, чого сам позбувся чотирнадцять років тому. На щоденну дрібну мову між вершником і драконом — безглузду, незамінну, живу.

— Едране, — запитав Кайрен. — Як звали твого дракона?

Довга пауза. Така довга, що Кайрен уже вирішив, що не отримає відповіді.

— Каер, — промовив Едран нарешті. — Його звали Каер. Він був синій — такий синій, що у хмарах ставав невидимим. Я знаходив його лише за зв'язком і за сміхом. — Ще одна пауза. — Він теж любив бути смішним.