Глава IV. Місто Без Імені

Аранвель зустрів їх сторожовими постами на підході до воріт — але не такими, яких Кайрен очікував.

Він думав: стіни, озброєні вартові, питання й підозра. Натомість знайшов дерево. Величезний дуб, що ріс просто посеред стежки, такий старий, що його коріння давно перетворилось на частину гори, а стовбур потребував би п'ятьох людей, щоб обхопити його. І під дубом — жінку.

Вона сиділа на одному з коренів так природно, ніби виросла разом із деревом. Роки її визначалися непросто: обличчя молоде, але очі — ні. Очі мали ту глибину, що набирається десятиліттями або — і це Кайрен відчув одразу — чимось, що замінює десятиліття. Досвідом іншого роду. Волосся кольору мідної руди, заплетене в косу через плече. Одяг простий, без видимої зброї, але Кайрен чомусь не сумнівався, що зброя є.

Вона дивилася на Варана.

Не на Кайрена. На дракона.

— Боги, — сказала вона тихо. Не вигук — констатація, сповнена чогось між благоговінням і тривогою. — Чорне яйце таки прокинулося.

— Ти знала про нього? — запитав Кайрен.

— Ми всі знали. — Вона нарешті перевела погляд на нього, й Кайрен відчув себе під тим поглядом як під увагою людини, що читає книгу дуже швидко й розуміє більше, ніж у ній написано. — Але знати й вірити — різні речі. Мене звати Лісара. Я — Хранителька Воріт, хоча воріт тут давно немає. — Тонкий натяк усмішки. — Традиція.

— Кайрен. А це — Варан.

Дракон подивився на Лісару. Вона витримала цей погляд — не без зусиль, Кайрен бачив, — і нарешті опустила голову в легкому уклоні.

— Вітаю тебе, Темне Серце, — сказала вона дракону.

Варан відповів тим самим, що завжди — тонким струменем пари. Але цього разу Кайрен крізь їхній зв'язок відчув щось нове: не обережне прийняття, як із Едраном. Щось тепліше. Майже впізнавання.

— Едране. — Лісара підвела очі на старого вершника, й у її погляді щось змінилось. — Ти повернувся.

— Я довів хлопця, — мовив Едран рівно. — Як обіцяв.

— Ти обіцяв це чотирнадцять років тому.

— Я завжди тримаю слово. Просто не завжди швидко.

Між ними була якась стара історія — Кайрен відчував це так само ясно, як відчував тепло Варана крізь тканину. Не ворожість. Щось складніше, вистояне роками мовчання й відстані.

Лісара підвелася із кореня.

— Ходімо. Рада вже знає, що ти прийшов. — Вона зробила крок по стежці до міста. — Вони сперечаються, що з тобою робити. Як завжди, коли щось порушує план.

— У них є план? — запитав Кайрен, ідучи за нею.

— У них завжди є план. — Вона не озирнулася. — Варан його порушить. Темні Серця завжди порушують плани. Це, власне, й є їхнє призначення.

Аранвель прийняв їх у тишу.

Не мертву тишу — живу, наповнену звуками, що складалися в щось цілісне: кроки на бруківці, голоси крізь відчинені вікна, десь далеко — удари молота, мірні й задумливі. Але все це не порушувало загального відчуття зосередженості, що висіло над містом, як туман над річкою вранці. Аранвель думав. Або, може, пам'ятав — що іноді одне й те саме.

Вулиці були вузькими й звивистими, але не хаотично — вони петляли так, ніби хтось будував місто, слідуючи не кресленням, а рельєфу землі, корінням дерев, напрямку вітру. Будинки тут справді росли, а не стояли: деревина у стінах зберігала форму гілок, камінь у фундаментах не тесали до рівних прямокутників, а вкладали так, як він лягав сам. Між дахами перекидалися мости — дерев'яні, мотузяні, кам'яні, — і по них ходили люди з видом людей, що давно звикли бачити місто з висоти.

Кайрен крутив головою на всі боки й намагався не виглядати так, як почувався: хлопцем із гірського села, що вперше бачить щось більше за Торен-Дал.

Варан не мав таких проблем. Він сидів на плечі Кайрена й дивився на місто з виразом власника, що оглядає нові володіння й поки що залишається задоволеним.

Люди помічали дракона. Зупинялись, дивилися — але не з тим переляком, який Кайрен очікував. Радше з тим особливим виразом, що буває в людей, які знали про щось давно й ось нарешті це бачать на власні очі. Дехто кивав. Одна стара жінка, що несла кошик із хлібом, зупинилася на мить і прошепотіла щось — не Кайрену, не Лісарі. Варану.

Дракон моргнув у відповідь обома повіками.

— Тут багато вершників? — запитав Кайрен у Лісари.

— Було більше, — відповіла вона, не збавляючи кроку. — Орден останні вісімнадцять років дуже старанно скорочує це число. Зараз у місті є чотирнадцять активних пар і ще восьмеро, що втратили своїх драконів, але залишилися. Ми їх називаємо Порожніми. Не з образи — вони самі обрали це слово.

Кайрен подумав про Едрана, що йшов позаду, мовчазний і рівний, як людина, що давно домовилася із власним болем.

— І ти? — запитав він.

— Я ніколи не була вершником, — сказала Лісара. — Я Хранителька. Інша справа.

Вона не пояснила далі, й Кайрен вирішив поки що не тиснути.

Рада зібралася в будівлі, що стояла в самому серці міста — там, де три річки сходилися в одну й вода шуміла так постійно, що ставала частиною тиші. Будівля була стара, значно старша за решту Аранвеля: камінь у стінах темнів від часу, а не від вологи, й у ньому були вирізьблені знаки, яких Кайрен не розумів, але які, здавалося, розуміє Варан — дракон водив очима по стінах повільно й уважно, мов читв.

Усередині сиділо семеро.

Шестеро з них подивилися на Кайрена. Сьомий — старий чоловік із білою бородою й руками, що тремтіли від років, але не від слабкості, — дивився тільки на Варана.

— Темне Серце, — сказав він нарешті, й у його голосі було стільки всього, що Кайрен не зміг розібрати окремих складових. — У моє життя. Не думав, що побачу.

— Хто ти? — запитав Кайрен.

— Мастар, — мовила Лісара. — Засновник Аранвеля. І найстаріший вершник із тих, що живуть.

— Чий дракон?

Старий нарешті перевів погляд на Кайрена, й у очах у нього було щось таке глибоке, що Кайрен відчув запаморочення — коротке, як удар.

— Зелена, ім'я Сіонна. Вона дуже стара й більше не літає. Але ми ще не попрощалися.