Глава III. Сірий Перевал

Гори не любили людей.

Кайрен зрозумів це на другий день підйому, коли камінь під ногою зсунувся без попередження й він мало не полетів у прірву — тісну, чорну, таку глибоку, що навіть вітер, здавалося, не наважувався туди заглядати. Едран схопив його за руку — швидко, без зайвих рухів, як людина, що рятувала людей і до цього й знає: зволікання коштує більше, ніж рефлекс.

— Дякую, — сказав Кайрен, коли серце повернулося на місце.

— Дивись під ноги, — відповів Едран. — Тут гори вирішують самі, кого пропустити. Дякувати треба їм.

Варан на плечі в Кайрена — він уже навчився сидіти там, обгорнувши шию господаря хвостом, складені крила притиснуті щільно, щоб вітер не зривав рівноваги, — повів головою вбік і тихо видихнув. Пара розсіялася в холодному повітрі. Кайрен відчув крізь їхній зв'язок щось схоже на зосередженість: дракон читав гору, як досвідчений мисливець читає ліс — по запаху, по звуку, по тому, як лягає тінь.

— Він попереджає тебе, — мовив Едран, не обертаючись.

— Ти вмієш читати драконів?

— Я вмів. Колись. — Коротка пауза, наповнена лише свистом вітру між скелями. — Мій дракон загинув чотирнадцять років тому.

Кайрен не знав, що казати на це. Мовчання після таких слів має свою вагу, й він був достатньо розумним, щоб не намагатись її полегшити порожніми словами.

Вони йшли далі.

Сірий Перевал виправдовував свою назву сповна: навіть у ті хвилини, коли сонце пробивалося крізь хмари, воно лише додавало різних відтінків сірому — від майже білого на снігових схилах до майже чорного в тінях між каменями. Тут не росло майже нічого, крім жорсткого моху й рідкісних кущів, що трималися за тріщини у скелях із впертістю, яку Кайрен не міг не поважати.

На третю ніч вони зупинилися в неглибокій печері — достатньо великій, щоб сховатись від вітру, недостатньо великій, щоб почуватись у безпеці. Едран розклав невеликий вогонь, дістав сухий провіант і розділив його на дві рівні частини без зайвих церемоній.

Варан одразу потягнувся до вогню й сів на відстані долоні від полум'я, витягнувши вузьку шию так, щоб тепло торкалося лусок на горлі. Кайрен спостерігав за ним і думав, як мало він знає про те, що тримає на руках.

— Розкажи мені про них, — сказав він нарешті. — Про чорних драконів. Темні Серця — ти так їх назвав.

Едран довго дивився у вогонь, перш ніж відповісти.

— Те, що я знаю, — з уривків і напівзнищених рукописів. Орден дуже старанно прибирав за собою. — Він підняв погляд. — Але ось що лишилось. Дракони бувають різні — ти про це дізнаєшся з часом. Більшість пов'язані зі стихіями: вогонь, вода, камінь, вітер. Їхні вершники стають сильними. Небезпечними. Але передбачуваними.

— А чорні?

— Чорні пов'язані не зі стихією. — Едран помовчав. — Зі смертю, кажуть одні. З пам'яттю, кажуть інші. Я думаю, що й те, й те — неточно. Правильніше сказати: вони пов'язані з межею. З тим місцем, де одне закінчується й починається інше. День і ніч. Живе й мертве. Те, що було, й те, що буде.

Варан відвів погляд від вогню й подивився на Едрана. У золотих очах танцювали відблиски, й Кайрен відчув крізь їхній зв'язок щось незрозуміле — не підтвердження й не заперечення, а щось складніше. Як людина, що слухає спрощений переказ своєї власної історії й не знає, чи варто виправляти.

— Саме тому Орден їх боїться? — запитав Кайрен.

— Орден боїться всього, що не контролює. — У голосі Едрана з'явилася гіркота — стара, добре вичинена. — Але чорних особливо. Тому що вершник чорного дракона, кажуть, може бачити те, що Орден найбільше хоче приховати.

— Що саме?

Едран глянув на нього довго.

— Правду про те, ким вони стали, — сказав він нарешті.

— І як.

Вогонь тріснув, кинувши жменю іскор у темряву печери. Варан простежив за ними поглядом, і Кайрен побачив, як на мить золоті очі дракона світяться трохи яскравіше — так, ніби щось усередині відгукнулося на слова старого вершника.

Або ніби щось згадало.

Четвертого дня вони досягли вершини Перевалу.

Тут вітер дув так, що говорити було безглуздо — слова розривалися і летіли геть, не долетівши до співрозмовника. Кайрен стояв на краю й дивився вперед: по той бік гір земля різко падала вниз, і там, далеко внизу, між сосновими лісами й срібними нитками річок, лежала долина, якої не було на жодній карті, що він бачив.

Вона була більша, ніж він очікував. Значно більша.

І посеред неї, там, де кілька річок сходилися в одну, стояло місто.

Навіть звідси, з висоти пташиного польоту, воно виглядало інакше, ніж Торен-Дал, інакше, ніж будь-яке інше місто, яке Кайрен бачив. Не розміром — хоча воно було великим. Архітектурою: вежі тут росли з каменю так, ніби їх не будували, а вирощували, ліпили руками, що розуміли: будівлі мають дихати. Поміж ними зеленіли дерева, й навіть звідси здавалося, що місто й ліс не воюють за простір, а домовилися.

— Аранвель, — сказав Едран, нахилившись до його вуха, щоб перекричати вітер. — Місто Без Імені на картах. З іменем у серці кожного, хто там жив.

Варан на плечі в Кайрена розправив крила — вперше за весь підйом, вперше так широко. Не щоб летіти. Просто щоб відчути вітер під ними. Невеликі ще, складені з чорних лусок, що переливалися на сонці ледь помітним фіолетовим, — але в цьому русі було щось таке, що перехопило Кайрену подих.

— Ходімо, — мовив він.