Розділ 2. Тіні, що не належать вогню

Ніч біля Чорного Броду не настала плавно — вона впала на них важкою, вогкою ковдрою, що пахла річковою тванню, гнилою корою та чимось ще — металевим, хворим. Вони розбили табір у вузькому видолинку, оточеному старими, покрученими вітром соснами, чиї стовбури нагадували скелети, що намагаються вирватися з землі. Місце було кепським: вода Чорного Броду була занадто близько, а те, що жило в її глибинах, уночі виповзало на берег, полюючи на тепло живих. Але сил йти далі вже не залишилося — коні ледь трималися на ногах, а люди — на волі.

Рен Варст сидів біля вогню, підкидаючи тонкі сухі гілки. Полум'я горіло неяскраво — Торрен сховав його під шаром моху й каміння, щоб іскри не приваблювали зайвого. Але навіть так вогонь відкидав довгі тіні, що танцювали на стовбурах сосен, ніби намагаючись втекти від світла. У блисках полум’я обличчя Рена здавалося висіченим з мармуру — надто витонченим для людини, що живе в багнюці доріг. Довге темне волосся, яке вдень заважало, тепер було розпущене й спадало на плечі, частково ховаючи гострі вилиці. Він провів пальцями по короткій, доглянутій борідці — звичка, що лишилася з іншого життя, — і кинув погляд на супутників.

— Вогонь надто яскравий, — буркнув Торрен, сидячи на колоді навпроти. Сорокарічний воїн не знімав кольчуги, навіть коли жував сухарі. Його широке, обвітрене обличчя було напруженим, шрами на скронях блищали в світлі полум’я. Він не розслаблявся ні на мить, тримаючи руку на руків’ї меча, навіть коли говорив. — Якщо покручі побачать іскру — вони прийдуть швидше, ніж ми встигнемо встати.

— Якщо зробимо меншим — замерзнемо, — спокійно відповів Рен, не підвищуючи голосу. Його тон був м’яким, але в ньому відчувалася сталь. — А замерзлі — повільні. Повільні — мертві. До того ж, їм не потрібне світло, щоб нас знайти. Вони чують запах.

Він кивнув у бік короля.

Калеб сидів загорнувшись у хутряний плащ, простягаючи руки до тепла. Його обличчя було блідим, очі запалими, а Корона на чолі тьмяно пульсувала фіолетовим світлом — не агресивно, але постійно, ніби нагадувала: я тут. Він не спав. Просто дивився в полум'я, ніби шукав у ньому відповіді, і пальці його тремтіли — не тільки від холоду.

Аелін стояла на межі світла й темряви. Висока, струнка, вона здавалася частиною цього лісу, але її магія вже не була чистою. Пальці були вкриті дрібними тріщинами, ніби суха земля, а під нігтями завжди був пісок — слід від землі, що платила за її чари. Вона обходила табір по колу, час від часу нахиляючись до землі, зав’язуючи вузлики на високій траві, шепочучи щось до каміння або ламаючи сухі гілочки в певному порядку. Її хода була беззвучною, але кожен рух залишав за собою слабкий запах сухої землі й коріння.

Рен спостерігав за нею. Ельфійка не читала складних заклять, не креслила пентаграм. Її магія була примітивною, старою, як саме коріння дерев. Вона просто просила ліс слухати. Але Рен бачив, як її пальці тремтять, коли вона торкається землі — ніби земля вже не відповідає їй так охоче, як раніше.

— Вони будуть знати, — тихо сказала Аелін, повертаючись до вогню. — Я попросила коріння слухати. Якщо хтось важчий за лисицю перетне коло — ми почуємо тріск.

— Це все? Вузлики на траві? — скептично хмикнув Торрен. — Я сподівався на вогняну стіну, ельфійко.

Аелін повільно повернула голову до воїна. В її очах не було презирства, лише спокій вікової істоти, що дивиться на дитину. — Вогняна стіна привертає увагу, Торрене. Моя магія не кричить. Вона попереджає. Ліс не любить шуму. А Корона... вона кричить за нас усіх.

Вона сіла біля вогню, випроставши довгі ноги. Магія не виснажила її, але Рен бачив, як її пальці стискаються в кулаки — ніби земля вже не віддає їй силу так легко, як колись.

— Корона «фонить», — додала вона, дивлячись на сплячого короля. — Вона кличе все зле, що є в радіусі ліги. Мої вузлики можуть не втримати справжнього голоду.

— Тому в нас є сталь, — Міра, яка до цього мовчки точила кинджал у тіні, нарешті озвалася. Вона перевірила лезо пальцем, і на шкірі виступила крапля крові. Вона лизнула її — звичка, що говорила більше, ніж слова. — Спи, солдате. Я посиджу першу варту. Мені все одно не спиться, коли поруч ця річ.

Вона кивнула на Корону. Її голос був сухим, але в ньому прослизнула нотка, яку Рен знав — нотка людини, що звикла до болю й не може від нього відмовитися.

Рен підвівся, обтрушуючи штани. — Я перевірю коней. Їм це місце подобається ще менше, ніж нам.

Він відійшов у темряву, туди, де були прив’язані тварини. Коні дійсно нервували, пряли вухами, хропли. Рен поклав руку на шию свого мерина, заспокоюючи його.

Він дивився на табір з темряви. Дивна компанія. Солдат, що втратив доньку через Корони й тепер шукає спокути в цій місії. Ельфійка, чия магія вже тріскається разом із землею. Найманка, яка ріже себе, щоб не відчувати іншого болю. І хлопчик, якого повільно пожирає шматок проклятого металу.

Рен провів рукою по своєму довгому волоссю, збираючи його у хвіст. Його красиве обличчя скривилося в гіркій посмішці.

— Ми всі тут мерці, — подумав він. — Питання лише в тому, хто впаде першим.

Раптом у лісі, якраз там, де Аелін зав’язала один зі своїх трав’яних вузликів, почувся гучний, сухий тріск. Немов зламалася кістка.

Рен миттєво поклав долоню на руків’я меча. Тиша лісу змінилася — вона стала натягнутою, як тятива.