Розділ 16. Скляна межа

Попіл не просто падав — він володарював. У цій частині Зони він був дрібним, як пил, і гострим, як бите скло. Кожен вдих різав легені, кожен крок підіймав сіру хмару, що забивала очі й вуха. Світ навколо перетворився на нескінченну ілюстрацію смерті: обгорілі скелети дерев тягли покручені гілки до неба, якого не було видно за щільною завісою марева.

Калеб йшов останнім. Його черевики загрузали в попелі по кісточки, і йому здавалося, що земля намагається його затягнути, поглинути, як і все інше в цьому проклятому краї. Кров на його обличчі — та сама, чужа, густа — застигла і перетворилася на чорну кірку, яка тріскалася при кожному русі щелеп. Йому хотілося вмитися, але води майже не залишилося, а те, що було в флягах, Рен беріг, наче рідке золото.

Рен.

Воїн йшов попереду, і його спина здавалася Калебу стіною, яку неможливо пробити. Він не промовив жодного слова відтоді, як вони покинули галявину. Жодного погляду в бік хлопця. Тільки важке, хрипке дихання і скрип шкіряних ременів обладунку. Рен не просто втікав від погоні — він намагався втекти від того жаху, який тепер носив людське ім'я «Калеб».

Поруч із Реном, ледь переставляючи ноги, рухався Торрен. Його обличчя, колись сповнене м’якої мудрості, тепер нагадувало посмертну маску. Він не був поранений фізично, але кожен його рух був механічним, позбавленим життя. Він більше не перебирав чотки. Він просто стискав їх у кулаці так сильно, що дерево хрустіло.

— Ми не можемо йти далі, — нарешті витиснув із себе Торрен. Його голос був схожий на шелест сухого листя. — Ноги... вони більше не слухаються. Боги залишили це місце, Рене. Тут немає життя, тільки інерція.

Рен зупинився так різко, що Торрен ледь не врізався в нього. Воїн повільно повернув голову. Очі Рена були червоними від недосипу та попелу, а на щоці все ще виднілася смуга чужої крові, яку він забув витерти.

— Боги залишили це місце сорок років тому, Торрене, — процідив Рен. — Або їх ніколи тут і не було. Якщо ти хочеш сісти і почекати, поки іщейки Маркуса зроблять із твоєї шкіри прапори — сідай. Але я не збираюся вмирати в цій ямі.

Аелін, яка йшла між ними, поклала руку на плече Торрена. Її пальці тремтіли, але голос залишався спокійним, хоча й дуже тихим.

— Попереду скелі, — сказала вона, вказуючи в сіру порожнечу. — Там є грот. Я пам'ятаю його... колись мій народ зупинявся там під час паломництва до Святині. Якщо ми дійдемо, ми зможемо сховатися від вітру.

Калеб слухав їхні голоси, але вони здавалися йому далекими, наче доносилися з іншого берега широкої річки. В його голові панував інший звук.

Корона.

Вона більше не шепотіла — вона співала. Це була низька, вібруюча мелодія, що віддавалася в кожній кістці його черепа. Метал на скронях став гарячим. Калеб відчував, як тонкі відростки чорної сталі пульсують під шкірою, проростаючи глибше, до самої суті його єства. Кожне вбивство в минулому розділі нагодувало її, і тепер вона хотіла десерту.

«Дивись на них, — співав голос, що нагадував голос його покійного батька, Озріка. — Вони бояться тебе. Вони ненавидять тебе. Ти врятував їх, а вони дивляться на тебе, як на прокаженого. Хіба це справедливість, сину мій?»

— Заткнися, — прошепотів Калеб, заплющуючи очі.

— Що ти сказав? — Рен миттєво розвернувся, його рука знову лягла на руків'я меча. Погляд був гострим, як лезо ножа.

— Нічого, — швидко відповів Калеб, втискаючи голову в плечі. — Я... я сам із собою.

Рен дивився на нього ще кілька секунд, і в цьому погляді було стільки огиди, що Калеб фізично відчув, як зникають останні нитки, що пов'язували їх. Рен не бачив у ньому хлопчика. Він бачив ворога, який ще не знає, що він ворог.

— Тримай язика за зубами, — кинув Рен і рушив далі.

Вони дісталися грота, коли темрява стала абсолютною. Це була вузька розколина в гранітній скелі, завалена сухим гіллям і попелом. Усередині пахло старою цвіллю і холодним каменем. Рен не дозволив розводити багаття — вогонь привернув би іщейок швидше, ніж запах крові.

Вони сиділи в темряві, слухаючи, як зовні свистить вітер, перекочуючи попіл по камінню. Торрен забився в куток, обхопивши коліна руками. Його мовчання було важким, як могильна плита. Рен сів біля самого входу, поклавши оголений меч на коліна. Він був як натягнута тятива — один звук, один рух, і він вибухне.

Аелін дістала залишки сухого пайка — черствий хліб, що на смак нагадував тирсу. Вона розламала його на частини і почала роздавати. Коли вона підійшла до Калеба, хлопець відчув, як Корона всередині нього здибилася, наче кішка перед стрибком.

— Поїж, Калебе, — тихо промовила вона, простягаючи йому шматок.

Хлопець підняв голову. В темряві печери він бачив її обличчя інакше. Завдяки магії Корони його зір став гострішим, але він був викривленим. Він бачив не прекрасну ельфійку, а джерело світла, яке дратувало його очі. Її шкіра здавалася занадто яскравою, її дихання — занадто гучним.

— Я не голодний, — відповів він. Його власний голос здався йому чужим — низьким і хрипким.

— Ти маєш бути сильним, — наполягала Аелін. Вона сіла поруч, занадто близько. — Те, що сталося на галявині... це була не твоя вина. Це Корона. Ти маєш боротися з нею.