Розділ 15. Тінь, що має ім'я

Ліс не закінчувався. Він лише ставав тихішим, і ця тиша була важчою за будь-який крик. Після слів Рена про Елін між деревами, здавалося, залягла не просто тінь, а сама смерть, що чекала на свою чергу.

Рен йшов попереду, не озираючись. Його спина, зазвичай пряма, як держак списа, тепер згорбилася. Він більше не був провідником. Він був людиною, яка щойно вирвала з себе шматок живого м'яса і кинула його під ноги іншим, щоб ті побачили, з чого він зроблений. «Попіл під ногами» — так він сказав. Калеб дивився на свої черевики, що потопали в сірому пилу, і кожен крок віддавався в його скронях тупим, ниючим болем.

Корона прокинулася.

Вона не кричала, як раніше. Вона муркотіла. Це був звук, схожий на вібрацію струни, яку натягнули до межі розриву. Вона відчула біль Рена, відчула смак його спогадів про вогонь, і це їй сподобалося.

— Тобі треба випити води, — голос Аелін пролунав надто гучно в цьому мертвому повітрі.

Калеб здригнувся. Ельфійка йшла поруч, її кроки були майже безшумними, на відміну від важкої ходи чоловіків. Вона простягнула йому флягу, але її очі дивилися не на нього, а на лінію, де метал врізався в його шкіру.

— Я не хочу, — прохрипів Калеб. Його горло пересохло, але він знав: вода не змиє цей присмак міді в роті. — Рен... він сказав правду? Про Чистку?

Аелін на мить завагалася.

— Правда — це єдине, що залишилося у Рена, — тихо відповіла вона. — І це те, що його вб'є.

Попереду Торрен зупинився. Священик (чи ким він тепер був?) опустився на одне коліно, торкаючись землі долонею. Його пальці, зазвичай такі обережні, зараз нервово розгрібали попіл, ніби шукали під ним ґрунт, траву, хоч щось живе.

— Що там? — різко кинув Рен, не зупиняючись, а лише сповільнивши крок. Його рука автоматично лягла на руків'я меча. Цей жест був настільки відпрацьованим, що здавався частиною його анатомії.

— Воно мовчить, — прошепотів Торрен. Він підняв голову, і Калеб вперше побачив у очах священика не смирення, а паніку. — Земля мовчить, Рене. Боги не дивляться сюди. Але... хтось інший дивиться.

Вітер змінився. Якщо раніше він ніс запах гнилі з боліт, то тепер потягнуло чимось гострим, хімічним. Запах озону. Запах нагрітого металу.

Рен завмер. Він рвучко підняв голову, втягуючи повітря ніздрями, як вовк.

— Врозтіч! — крикнув він, і цей крик розколов тишу.

Світ вибухнув.

Це не було схоже на грім. Це був сухий ляскіт тятиви — десятки тятив одночасно. Повітря навколо них заповнилося свистом. Калеб не встиг зрозуміти, що відбувається, як щось важке збило його з ніг. Це була Аелін. Вона штовхнула його за стовбур поваленого дуба, прикриваючи собою.

У те місце, де секунду тому стояла голова Калеба, ввіткнувся арбалетний болт. Він був чорним, з оперенням із воронячого пір'я. Наконечник димівся, торкаючись попелу.

— Чистильники! — прогарчав Рен.

Він уже не був тим зламаним чоловіком, що розповідав про спалену дружину. Він був вихором. Його меч вилетів з піхов з таким дзвоном, що у Калеба заболіли зуби. Рен відбив наступний болт у польоті — рух, який око ледве встигло зафіксувати, — і кинувся вперед, у темряву між деревами.

Тіні заворушилися.

Їх було багато. Занадто багато для випадкового патруля. Вони виходили з сірої імли, одягнені в щільні шкіряні плащі кольору запеченої крові. Їхні обличчя ховали срібні маски без ротів — лише прорізи для очей, чорні й порожні. «Іщейки» Маркуса. Ті, хто приходить не брати в полон, а зачищати.

— Захищайте хлопця! — крикнув Рен, врізаючись у першого нападника.

Сталь вдарила об сталь. Рен бився брудно, жорстоко. Він вдарив ворога гардою в обличчя, розбиваючи срібну маску, а потім, не даючи тому впасти, пробив шкіряний обладунок під ребрами. Кров бризнула на попіл — яскрава, червона, неприродна в цьому монохромному світі.

Але їх було більше. Двоє Чистильників обходили Рена з флангів, рухаючись злагоджено, як єдиний організм.

— Боги милосердні, дайте нам захист... — бурмотів Торрен. Він стояв спиною до Калеба і Аелін, виставивши перед собою свій короткий дорожній меч. Його рука тремтіла. Він намагався створити світловий бар'єр — просту молитву захисту, яку знає кожен послушник, — але магія не йшла. Іскри зривалися з його пальців і тут же гасли, пожирані попелом.

— Твої боги не чують, старий! — прошипів голос із темряви.

Один із Чистильників вистрибнув просто перед Торреном. Удар був сильним — ногою в груди. Священик відлетів, врізавшись спиною в дерево. Він закашлявся, хапаючи ротом повітря, і впустив зброю.

— Торрене! — крикнула Аелін. Вона вихопила з-за пояса два довгі кинджали. Її рухи були плавними, але в них відчувалася втома. Зона Попелу випивала її сили швидше, ніж людські.

Вона стала над Калебом, готова битися.

— Сиди тут, — кинула вона йому, не озираючись. — Не висовуйся. Якщо вони побачать Корону...

— Вони вже її бачать, — прошепотів Калеб.

Його голос був чужим. Він лунав ніби з-під води.

Корона пульсувала. Біль у скронях зник, змінившись холодною ясністю. Калеб бачив поле бою не так, як раніше. Час сповільнився. Він бачив, як краплі поту стікають по шиї Аелін. Бачив, як напружуються м'язи Рена, коли той відбиває удар двох мечів одночасно. Бачив, як Чистильник заносить сокиру над лежачим Торреном.