Розділ 14. Вовки Ельдору

 Ранок після візиту Даріана не настав. Ніч просто перетворилася на сіру, гниючу імлу.
Ліс навколо був мертвим, але інакше, ніж Зона Попелу. Тут дерева не гнили — вони висохли, ставши схожими на обвуглені ребра велетнів, що стирчали з землі. Група йшла мовчки. Даріан зник, але залишив після себе сморід — не фізичний, а той, що відчуваєш, коли розкопуєш братську могилу.
Рен йшов першим. У лівій руці, схованій у рукавицю, він стискав значок. Метал нагрівся від долоні, його гострі, поплавлені кути впивалися в шкіру, прорізаючи стару мозолясту плоть. Цей біль був єдиним, що тримало Рена тут. Бо запах у повітрі змінився.
Вітер приніс дим.
Не від багаття. Це був густий, жирний сморід горілого м’яса, сірки та плавленого каменю. Рен знав цей запах. Він жив із ним п’ять років. Він відчував його на смак щоразу, коли закривав очі.
Він зупинився. Звук кроків за спиною стих.
— Рене? — голос Калеба пролунав глухо, наче з-під води.
Але Рен не відповів. Ліс зник. Сіре небо над головою розірвалося з тріском, ніби тканина, і стало криваво-червоним.
Ельдор. П’ять років тому.
Місто не просто горіло — воно вищало.
Південні квартали вже перетворилися на пекло. Вогонь там був не природним, а живим — він рухався вулицями, як хижак, пожираючи дерев'яні каркаси будинків, склади з вовною та плоть тих, хто не встиг добігти до Цитаделі.
Рен стояв на краю даху палацового крила. Вітер бив в обличчя, розкуйовджуючи волосся, і ніс попіл, гарячий, як пісок у пустелі. На Рені були лати "Золотих Вовків" — елітної гвардії. Тоді вони ще сяяли. Тоді на них ще не було стільки крові, щоб приховати гравіювання герба.
Поруч стояв Даріан. Він затягував ремінь на щиті, перевіряючи кріплення. Він посміхався — тією своєю скаженою, вовчою посмішкою, яка з'являлася тільки перед різнею.
— Чуєш їх? — крикнув Даріан, перекрикуючи гуркіт вибухів унизу.
— Чую! — відповів Рен, витягаючи меч. Сталь проспівала смертельну ноту. — Вони вже прорвали зовнішній периметр!
Внизу, на бруківці головної площі, кипіло чорне море. Це були не люди. Це були Покручі Хаосу — виродки, що вилізли з розломів під містом. Вони були схожі на людей, з яких живцем здерли шкіру і витягнули кістки, щоб скласти їх наново в неправильному порядку. Довгі кінцівки з серповидними кігтями, пащі, повні голок, і очі, що світилися отруйним фіолетовим світлом.
— Скільки їх?! — крикнув хтось із молодих гвардійців позаду.
— Достатньо, щоб нам вистачило на сніданок! — зареготав Даріан. Він ударив мечем об щит. — За Угоду! За Ельдор!
— За Угоду! — ревів загін.
Вони не спускалися сходами. Вони стрибнули.
Висота була вбивчою, але маги підтримки кинули на них "Перо" — і двадцять закутих у сталь тіл приземлилися на бруківку з важким гуркотом, від якого здригнулася земля.
І одразу почалася м'ясорубка.
Рен врізався у натовп покручів плечем, використовуючи інерцію. Щит тріснув об кістляву грудину першого монстра, ламаючи ребра. Меч пішов слідом — короткий, рубаючий удар у шию. Чорна кров бризнула фонтаном, заливаючи золотий наплічник.
Він не зупинився.
Розворот. Удар. Блок.
Покруч зліва кинувся на нього, клацнувши щелепами біля самого обличчя. Рен відчув сморід гнилі з його пащі. Він ударив ефесом в морду тварюки, перетворюючи її на кашу, а потім прохромив живіт.
Поруч працював Даріан. Він бився як м'ясник — грубо, жорстоко, ефективно. Його важкий меч розсікав тіла навпіл, трощачи кістки й обладунки тих нещасних солдатів міської варти, яких покручі вже встигли роздерти.
— Пам'ятаєш Перевал?! — кричав Даріан, відрубуючи лапу монстра, що вчепився в його плащ.
— Як ніби вчора! — відгукнувся Рен. Він пірнув під удар пазурів, перекотився по слизькій від крові бруківці і підрізав сухожилля двом тварюкам. — Ти тоді ледь не здох, бо задивився на дупу шинкарки!
— Брехня! — Даріан реготав, і його сміх був страшнішим за виття покручів. — Я прикривав твій тил, невдячний щеня!
Вони билися спина до спини. "Вовки" тримали стрій. Вони були живою стіною зі сталі та люті, об яку розбивалася хвиля монстрів. Чорна кров текла рікою, змішуючись із червоною кров'ю городян, що не встигли втекти.
Над площею, на балконі Цитаделі, стояв Маркус. Король був у повному обладунку, з короною на голові. Його постать сяяла магічним захистом. Він підняв скіпетр, і з веж вдарили лучники — стріли з вибуховими наконечниками падали в задні ряди покручів, розриваючи їх на шматки. Вибухи стрясали землю, піднімаючи хмари пилу й уламків.
— Тримаємо лінію! — кричав Рен, збиваючи чергового монстра щитом. — Дайте людям пройти!
За їхніми спинами, у вузьке горло воріт Цитаделі, протискувався натовп біженців. Жінки, діти, поранені солдати. Вони кричали, падали, топтали одне одного в паніці.
І тоді Рен побачив її.
Елін.
Вона була не серед тих, хто тікав. Вона була біля воза з пораненими, який застряг у багнюці та крові за двадцять метрів від воріт. Її світле волосся було злиплим від поту, біла сукня — розірвана і брудна. В руках вона тримала не зброю, а шматки тканини, намагаючись зупинити кров у солдата, якому роздерли горло.
Вона не тікала. Вона рятувала.
— Рене! — її голос прорізав гуркіт битви, тонкий і чистий, як дзвін.
Вона побачила його. Вона всміхнулася — втомлено, страшно, але з такою любов'ю, що у Рена перехопило подих.
— Елін! — закричав він. — Кидай віз! Біжи!
І в цю мить світ зламався.
Над площею, прямо над головами "Вовків" і монстрів, небо луснуло. Величезна фіолетова тріщина розірвала простір. Звідти не випали нові вороги. Звідти вдарила чиста магія.
Ударна хвиля збила Рена з ніг. Він впав на трупи, вдарившись головою об бруківку. В вухах задзвеніло.
Він підняв голову. Маркус на балконі щось кричав магам. Його обличчя було блідим, але рішучим. Він вказував скіпетром не на ворогів. Він вказував на площу.
— Прорив! — кричав хтось поруч. — Бар'єр впав! Вони лізуть звідусіль!
Тіні почали формуватися просто з повітря. Сотні нових покручів. Але цього разу вони були більшими. Гігантські тварюки, зліплені з м'яса і темряви, почали трощити лави "Вовків".
— Відступаємо! — гаркнув Даріан, піднімаючи Рена за шкірки. — У ворота! Швидко!
— Там люди! — Рен вирвався, хитаючись. — Елін там!
— Наказ короля! — Даріан вдарив його по шолому, приводячи до тями. — "Чистка"! Вони запускають "Чистку"!
Рен подивився на вежі. На шпилях Цитаделі почали розгоратися фіолетові сфери. Алхімічний вогонь. Страшна зброя, яка мала знищити все живе в радіусі ураження, щоб зупинити поширення скверни.
— Ні... — прошепотів Рен.
Він кинувся вперед.
— Елін!
Вона почула його. Вона подивилася на нього. Потім на вежі. Вона все зрозуміла.
Віз застряг намертво. Покручі вже оточували її. Вона схопила меч мертвого солдата, але вона не вміла ним битися.
Ворота Цитаделі почали зачинятися з гуркотом, що нагадував грім.
Рен біг до неї. Він врубився в натовп монстрів, не відчуваючи ударів. Його меч був блискавкою. Він відрубав руку тварюці, що тягнулася до Елін. Він розпоров живіт іншій.
Він був за п’ять метрів від неї.
Він бачив її очі. Сірі, як передгрозове небо.
— Біжи до мене! — кричав він, простягаючи руку.
І тоді Маркус опустив скіпетр.
Сфери на вежах вибухнули.
Це не був звичайний вогонь. Це був стовп фіолетового світла, що вдарив у центр площі.
Звук був таким, ніби сам світ закричав від болю.
Вибухова хвиля магічного полум'я пішла колами. Каміння плавилося. Покручі випаровувалися, перетворюючись на чорний пил.
Але вогонь не розбирав, хто свій, а хто чужий.
Рен бачив, як хвиля йде на Елін.
Вона не закричала. Вона кинула меч і простягнула руки до нього.
— Рене...
Світло накрило її.
Він бачив, як її сукня спалахнула. Як її шкіра почала чорніти і розсипатися. Він бачив її скелет, що світився фіолетовим крізь напівпрозоре полум'я, перш ніж перетворитися на попіл.
Вона зникла. Просто зникла.
— НІ-І-І! — крик Рена розірвав горло.
Він кинувся у вогонь, бажаючи згоріти разом з нею.
Але щось важке і сильне збило його з ніг. Даріан.
— Назад! — ревів Даріан, тягнучи його по землі. Його обладунок димівся.
Даріан затягнув його у щілину воріт за мить до того, як стулки зійшлися.
БУМ.
Темрява.
Зовні чувся тільки гул вогню. Криків уже не було. Там більше нікого не було.
Рен лежав на холодних плитах внутрішнього двору. Він хапав ротом повітря, але вдихав тільки запах смаженого м'яса. М'яса тих, кого він обіцяв захищати. М'яса Елін.
Він підвівся на коліна. Зняв шолом і кинув його об стіну.
Він подивився на Даріана. Той сидів поруч, притулившись до брами, весь у чорній крові.
— Ти... — прохрипів Рен. — Ти знав?
Даріан сплюнув кров.
— Це була необхідність. Стримування. Маркус врятував місто.
— Він спалив їх! — заревів Рен. — Він спалив її!
Рен вихопив кинджал.
Даріан навіть не поворухнувся.
Але Рен не вдарив його. Він закатав рукав, оголюючи передпліччя. Там, на шкірі, був витатуюваний золотий вовк.
— Я більше не вовк, — прошепотів він. — Я більше ніхто.
Він встромив кинджал у власну руку.
Лезо увійшло в м'ясо. Кров хлинула гарячим струменем. Рен зціпив зуби так, що вони ледь не тріснули, і повів лезом. Він вирізав шкіру. Він шматував себе, зрізаючи символ разом із м'язами.
Біль був страшним, але він був кращим за порожнечу.
Він відрізав шматок шкіри з тату і кинув його в калюжу крові перед Даріаном.
— Рен помер там, за воротами, — сказав він. Його очі були порожніми, як у мерця. — Скажи Маркусу, хай подавиться моєю кров'ю.
Реальність повернулася так різко, що Рен ледь не впав.
Він стояв на колінах у мертвому лісі. Його рука, в якій він стискав значок, тряслася. Кров капала з долоні на сірий попіл — кап, кап, кап.
Він важко дихав, хапаючи ротом холодне повітря. Легені пекло вогнем Ельдору.
Навколо стояла група.
Торрен тримав меч напіввитягнутим, дивлячись на Рена з жахом. Міра стояла ближче, її кинджали були опущені, але вона була готова до всього.
Калеб... Калеб зробив крок назад, притискаючись спиною до дерева. Корона на його голові ледь помітно пульсувала.
— Ти там був, — тихо сказала Аелін. Вона стояла прямо перед ним. В її очах не було страху, тільки розуміння. — Ти знову горів.
Рен повільно розтиснув кулак. Значок впав у попіл. Долоня була розсічена до м'яса.
— Ельдор, — хрипнув він. Голос був схожий на скрегіт каменів. — П'ять років тому.
— Битва, де король врятував світ? — обережно запитав Торрен.
— Битва, де король спалив тисячу людей, щоб врятувати свій трон, — відрізав Рен. Він підвівся, хитаючись. — Він використав "Чистку". Фіолетовий вогонь. Такий самий, як у цій проклятій Короні.
Калеб здригнувся.
— Даріан... він був там?
— Він затягнув мене за ворота, поки моя жінка горіла живцем, — Рен подивився на хлопця. У його погляді була така темрява, що Калеб відвів очі. — Її звали Елін. Вона не була воїном. Вона просто чекала мене. А я... я дивився, як вона перетворюється на попіл.
Він підняв закривавлений значок, витер його об штани і сховав у кишеню.
— Даріан каже, що Маркус змінився. Що він хоче допомогти. — Рен гірко всміхнувся. Це була страшна усмішка. — Але я бачив, як горять очі Маркуса, коли він вбиває. Там немає жалю. Там тільки холодний розрахунок.
Рен сплюнув на землю.
— Ми не підемо в Яр. Ми не дамо Маркусу ще один шанс. Ми йдемо до Святині. І якщо хтось із вас думає, що король — це вихід... згадайте попіл під вашими ногами. Можливо, це все, що залишилося від таких самих дурнів, як ми.
Він розвернувся і рушив далі, вглиб мертвого лісу. Його хода була важкою, кульгавою, ніби він ніс на плечах не тільки рюкзак, а й труп всього свого минулого життя.
Аелін подивилася йому вслід.
— Елін... — прошепотіла вона.
Ім'я зависло в повітрі, важке й гірке, як дим.
Міра мовчки сховала кинджали.
— Якщо він почне різати нас так, як різав тих покручів у своїх спогадах... я його вб'ю, — сказала вона тихо. Але в її голосі не було впевненості. Тільки страх перед тим, що вона побачила в очах Рена.
Ліс мовчав. Тільки попіл хрустів під ногами. Хрусь. Хрусь. Хрусь.
Як сухі кістки.