Розділ 13. Гість із попелу минулого

Ніч була тією, що не дає спати: холод проникав крізь плащі, ніби коріння Корони, а вітер шепотів слова, які не призначалися для вух живих. Табір групи ховався в неглибокій улоговині за Чорним Бродом — місце, де земля була твердою, але мертвою, вкрита тонким шаром попелу, що хрустів під чоботами, ніби сухі кістки. Повітря смакувало міддю і димом, тим самим присмаком, що осідав на язиці з самого початку їхньої подорожі, але тепер він був густішим, липкішим, ніби Зона Попелу розширювалася за ними слідом. Вогонь жеврів низько, прихований камінням і мохом, — лише слабкі іскри пробивалися назовні, ніби намагаючись втекти від темряви. Полум'я тремтіло, ніби боялося, що хтось побачить його і загасить, або, гірше, привабить те, що ховалося в лісі.

Група не спала повноцінно. Міра сиділа осторонь, точила кинджали об камінь — звук був ритмічним, ніби серцебиття, що не дає їй розслабитися. Її шрами на руках блищали в тьмяному світлі, і вона час від часу торкалася їх пальцем, ніби перевіряла, чи біль ще на місці. Біль був її якорем у цьому світі, де все інше могло виявитися ілюзією. Торрен бурмотів молитви, сидячи спиною до вогню, його лати рипіли від кожного руху, ніби вага років осідала на металі. Він молився не з вірою, а з відчаєм — слова були старі, зношені, як його меч, але вони тримали його від розпаду. Аелін просто лежала на землі, пальці якої все ще тріскалися від магії, вп'ялися в мох, ніби черпаючи з нього силу. Земля відповідала їй тихо, шепотом коріння: "Вони дивляться. Вони чекають. Але не всі — вороги." Калеб сидів загорнутий у плащ, дивлячись у темряву. Він просто дивився, але всередині боровся — Корона шепотіла все голосніше, ніби відчувала, що ніч принесе щось нове. "Вони прийдуть, — шепотіла вона. — І ти будеш готовий. Ти мій. Ми разом."

Рен сидів на варті, спиною до скелі, що ще тримала денне тепло, але воно вже не гріло — тільки нагадувало про те, що минуло. Його меч лежав напоготові на колінах, пальці безупинно гладили руків'я — звичка, що допомагала тримати розум чистим. Але цієї ночі розум не хотів бути чистим. Він відчував щось — не небезпеку, а знайомість, ніби повітря несло запах старого диму від пожежі, яку він давно загасив. Або думав, що загасив. Його думки кружляли навколо минулого: Ельдор, площа, вогонь. Він не дозволяв собі згадувати деталі — це було як рана, яку не можна чіпати, бо вона знову закровить. Але ніч мала інші плани. Вітер приніс звук — не чужий, а знайомий: важка хода, рипіння шкіряних ременів, ледь чутний лязкіт лати, що зношена від років. Рен завмер. Він знав цю ходу. Знайомішу, ніж власну. Серце стиснулося — не від страху, а від болю, що давно мав зникнути.

— Не рухайся, Рене, — пролунав голос із темряви, низький і грубий, як камінь, що котиться по схилу. — Я не для бою прийшов. Поки що.

Група ожила миттєво: Міра підскочила з кинджалами в руках, її очі блиснули в полум'ї — вона була готова вбити першою, не питаючи. Торрен схопив меч, його обличчя посіріло в фіолетовому відблиску Корони, молитви на губах перетворилися на прокляття. Аелін підняла долоні до землі, шепочучи слова, що могли б підняти коріння як пута — її магія відгукнулася, земля затремтіла ледь помітно, ніби попереджувала. Калеб сів, його очі блиснули фіолетовим — Корона відреагувала, ніби відчула родича, і шепіт у голові хлопця став голоснішим: "Він знає. Він твій. Візьми його силу."

З-за дерев вийшов чоловік. Високий, плечистий, з обличчям, вкритим шрамами, що виглядали як мапа старих битв — один шрам перетинав щоку, від ока до бороди, той самий, що Рен пам'ятав з часів, коли вони билися пліч-о-пліч. Сивіюча борода, волосся зібране в грубу косу, лати — старі, але міцні, з вицвілим гербом Ельдору на плечі, що колись блищав золотом, а тепер був чорним від сажі і часу. На поясі — порожні піхви, ніби він справді прийшов без зброї. В руках — нічого, крім маленького шкіряного мішечка, що звисав на ремені. Він зупинився на межі світла, дивлячись на Рена з сумішшю впізнавання і жалю — очі, колись гострі, як у вовка, тепер були втомленими, але впевненими.

— Даріане... — видихнув Рен, не рухаючись. Його голос був тихим, але в ньому бриніла сталь — і біль, що вирвався з глибини. — Ти мав бути мертвим. Я бачив, як ти впав під Ельдором. Або це був ще один обман?

Даріан усміхнувся — криво, без радості, показуючи зуби, що жовтіли від років і тютюну. Усмішка була знайомою, тією, що Рен пам'ятав з ночей біля вогню, коли вони ділили хліб і історії після битв. Але тепер у ній була гіркота, ніби життя вичавило з неї все тепле.

— А ти мав бути героєм, Рене. Або мертвим. Життя любить жартувати, — відповів він, не роблячи кроку ближче. Він обвів поглядом групу, ніби оцінюючи кожного: Міру з її кинджалами, Торрена з мечем, Аелін з її магією, Калеба з Короною. — Я не для крові прийшов. Маркус прислав. Він знає, що ти ведеш хлопця з Короною. І знає, чому ти біжиш. Він пам'ятає той день на площі. Як і я. Як і ти.

Рен стиснув руків'я меча так, що кісточки побіліли. Спогад ударив, як ніж: дим, крики, запах смаженого м'яса. Даріан був там — поруч, бився пліч-о-пліч, рятував йому спину в хаосі. Вони були братами по зброї, поділяли хліб і рани. Рен пам'ятав, як Даріан витяг його з-під завалини під час однієї з битв, як вони сміялися над смертю, обіцяючи один одному: "Вовки не вмирають поодинці." А потім... потім Даріан вибрав сторону. Сторону Маркуса. Чи ні? Рен не знав напевно — чутки казали, що Даріан загинув, але ось він стоїть, живий, і його очі дивляться з тією самою впевненістю, що раніше рятувала їх обох.

Міра ступнула вперед, кинджали блиснули в тьмяному світлі вогню — вона була готова вбити першою, не питаючи, її тіло напружилося, як струна, шрами на руках ніби запульсували від передчуття крові.

— Якщо це пастка — ти помреш першим, — просичала вона, голос сухий, як той попіл під ногами.

Даріан не відвів погляду від Рена, ніби інші були лише тінями.

— Не пастка, дівчино. Пропозиція. Маркус не хоче твоєї смерті, Рене. Він хоче, щоб ти повернувся. З хлопцем. Він знає, як зняти цю кляту штуку з його голови — не очищенням, як у тих казках про Святиню, а справжнім розривом. Він знайшов спосіб. Але для цього потрібно більше, ніж біганина лісами. Потрібна сила. І ти знаєш, де її взяти. Ми ж разом її шукали колись, пам'ятаєш? Під час тих рейдів, коли ми думали, що боремося за щось більше, ніж попіл.