Розділ 12. Дорога біля села

Вони рушили ще до того, як ліс остаточно прокинувся.

Небо було блякле, наче його вимили попелом. Світло — тьмяне, розмите, і від нього шкіра не грілася, а тільки ставала ще чутливішою до холоду. Підгірки починалися одразу за вчорашньою стоянкою: земля йшла хвилями, коріння виступало зі схилів, як кістки, а між деревами тягнулися вузькі яри, де туман лежав густіше — мов мокра ганчірка на роті.

Рен ішов попереду. Він не оглядався зайвий раз, бо не любив показувати спину. Його кроки були рівні й сухі, без поспіху, але з тією внутрішньою швидкістю, яка робить навіть спокійну ходу схожою на наказ. Час від часу він зупинявся на півподиху, ніби слухав, чи ліс не збирається сказати щось зайве, а потім ішов далі.

Торрен тримався трохи позаду нього. В латах, які в лісі звучали інакше — тихіше, але підступніше. Метал не дзвенів відкрито, він шурхотів об тканину, скреготів у пряжках, як зуби у сні. Торрен намагався йти м’яко, але вага його лати завжди видавала правду: він був людиною міста, людиною строю, людиною, якій колись казали “стій” — і він стояв. Тут же світ не казав “стій”. Світ казав “виживи”.

Міра трималася осторонь. Не з боягузтва — з розуму. Вона йшла так, щоб бачити всіх і щоб її саму бачили не з першого погляду. Її кинджали були під рукою, і час від часу вона кидала короткі погляди на Калеба, як на вузол, який може розв’язатися в невідповідний момент.

Аелін ішла поруч з Реном, трохи збоку. Її пальці були замотані тканиною, але тканина вже темніла від крові. Вона не скаржилася. Вона навіть не ховала руки. Просто інколи торкалася стовбура або моху, ніби просила ліс не бути надто голодним сьогодні.

Калеб ішов посередині. Його плечі були згорблені, наче на них висів не плащ, а чужа воля. Корона жевріла фіолетовим так слабко, що можна було б списати на відблиск тьмяного ранку — якби не відчуття в роті: присмак металу, який не має бути в повітрі. Він тримав щелепи стиснутими, бо кожен раз, коли розтискав — зсередини піднімався шепіт. Не словами. Наміром.

Дорога спочатку була ледь помітна — утоптана смуга між кущами, де трава не встигала піднятися. Потім вона стала ширшою, з коліями, з розбитою глиною, з камінцями, що втискалися в підошви. Дорога завжди означала людей. А люди означали питання.

На карті село було “недалеко”. Карта, як завжди, брехала ввічливо.

Спершу вони відчули його носом. Дим — вологий, з присмаком сирих дров і гнилої соломи. Потім — звуком: не розмовами, ні, ще не так близько. Глухе гавкання собаки десь на межі лісу. Тупіт по дерев’яному настилу. І ще — металевий дзенькіт, як від підвішеного заліза, що реагує на вітер.

Міра першою побачила той “дзвіночок”: на тонкій жердині біля дороги висів шматок іржавого заліза — чи то підкова, чи то обруч від бочки, перекручений і з’їдений часом. Його повісили спеціально. Не для краси. Для того, щоб він дзенькав і відганяв щось невидиме.

— Оберіг, — сказала вона тихо.

Торрен кивнув.

— Такі вішають, коли поруч… — він ковтнув. — Коли поруч корона.

Рен навіть не зупинився.

— Вони думають, що залізо відганяє залізо? — кинув він. — Нехай думають.

— Це не для Корони, — тихо озвалася Аелін. — Це для людей. Щоб їм здавалось, що вони щось роблять.

Калеб почув — і його пальці на ремені мимоволі стиснулися. Йому хотілося сказати: я не хочу, щоб вони боялися. Але правда була в іншому: вони мають право боятися. Бо корони — це не легенда. Це те, що вростає в кістку.

Рен зупинився нарешті, але не через оберіг. Він присів біля колії й торкнувся пальцями глини.

— Свіжі, — сказав він. — Возом їздили недавно.

Міра теж присіла. Подивилася, понюхала землю, ніби м’ясо перед купівлею.

— І не один раз. Село живе.

— Нам туди не треба, — сказав Рен рівно.

Торрен зиркнув на нього.

— Там вода. Їжа. Можливо, кінь для Калеба… — він зупинився, відчувши, як слово “Калеб” тут звучить зайвим. Як ім’я в чужому роті.

Рен випростався.

— Там очі. Там язики. Там страх. А страх завжди любить бігти попереду нас.

Вони стояли так кілька секунд. Тиша між ними була важка, але робоча. Її не треба було пояснювати.

— Обійдемо по лісу, — вирішив Рен. — Ближче не підходимо.

Калеб мовчав. У ньому ворушилось дві речі: полегшення — і образа. Полегшення, бо не доведеться ловити на собі погляди. Образа, бо він розумів: його ховають не як людину. Його ховають як небезпеку.

Аелін підійшла ближче до Рена, нахилилася, щоб подивитися на дорогу.

— Вони ставлять сіль на межі, — сказала вона.

— Де? — коротко.

Вона показала на узбіччя: під кущем лежав дрібний білий слід, наче хтось висипав жменю солі й не сховав. На такому ґрунті сіль трималася довго.

— Проти тіней? — хмикнула Міра.

— Проти того, що лізе в сон, — відповіла Аелін.

Торрен перехрестився майже непомітно, ніби це було не про богів, а про звичку тримати себе в купі.

Рен не сказав нічого. Він тільки глянув на Калеба: коротко, різко, без ненависті. Як на фактор, який треба вести.

— Рушили, — сказав він.

Перший привал

Перший привал вони зробили не тоді, коли захотіли. А тоді, коли ліс дав їм місце.

Це була невелика улоговина за кам’яним виступом. З дороги її майже не видно — тільки якщо спеціально шукати. Там лежало листя, мокре, темне, і пахло грибами та старою корою. Вітер сюди доходив слабко. Зручно. Підозріло зручно.

Рен поставив руку, зупиняючи всіх, і пройшов кілька кроків вперед, дивлячись на землю. Він шукав не красу. Він шукав пастку.

— Тут, — сказав нарешті. — Десять хвилин.

Міра опустилася на коліно й одразу витягла ремінь зі своєї торби. Перевірила вузли, підтягнула пряжку на піхвах, підшила ниткою те, що розійшлося на рукаві. Її пальці працювали швидко, брудно, як у людини, яка вміє лагодити себе так само, як одяг.

Торрен сів, важко видихнув. На секунду він виглядав старшим — не тілом, а поглядом. Тінь доньки знову проступила в ньому, як темна пляма на тканині: ти можеш замазати, але вона все одно повертається.