Розділ 11. День, який нікого не рятує

Ранок у таборі приходив не як світло, а як поступка. Ніби ніч довго торгувалась із небом, сперечалась, шипіла десь у корінні й нарешті відступила на крок — лише щоб не виглядати слабкою.

Спочатку змінився запах. Глуха сирість, що сиділа в моху й у рукавах, зсунулася вбік, і замість неї влізло щось сухіше: дим від вчорашнього вогню, холодна кора, трохи сірки від мокрих каменів. Потім озвалися птахи — не співом, а уривчастими криками, ніби перевіряли, чи світ ще стоїть на місці.

Міра прокинулась перша. Вона завжди прокидалась першою, бо сон для неї був не відпочинком, а короткою втратою контролю. Вона сіла, не розплющуючи очей, і вже знала, де лежить ніж, де чоботи, де чужі голоси дихають у темряві.

Вогнище виглядало як похмурий звір, що вмер, але ще теплий. Міра підсунула долоні до попелу — не щоб зігрітись, а щоб відчути, чи ніч не підкинула сюди нічого зайвого. Попіл був попелом. Це вже було майже добрим знаком.

— Пшш, — видихнула вона, роздмухуючи жар, і вогонь неохоче ворухнувся. У таких місцях вогонь ніколи не розгорався охоче. Він був, як люди: робив тільки мінімум, щоб вижити.

Рен сидів трохи далі, на камені, де земля була твердішою. Виглядало так, ніби він не спав взагалі, просто змінив положення тіла, щоб не застигнути. На коліні — клинок. На клинку — волога. На погляді — нічого.

Він проводив каменем по лезу так рівно, ніби різав не метал, а саму тишу. Звуку майже не було — тільки тонке, терпке шкреботіння, від якого хотілося стискати зуби.

— Ти його зітреш, — пробурмотіла Міра.

— Зітру — буде інший, — відповів Рен, не піднімаючи очей.

Це була його звична мова: коротко, наче в кожному слові є плата.

Калеб спав у тіні, але сон його не був схожий на сон. Він лежав так, ніби його поклали. Ніби хтось десь у темряві вирішив, що саме так має виглядати король у вигнанні: без подушки, без величі, без права ворухнутись. Навіть дихання у нього було обережне, наче Корона слухала й рахувала вдихи.

Корона — той клятий метал — не блищала, бо не було чим. Вона не любила світло. Вона любила владу. А влада не блищить — вона тисне.

Торрен стояв на краю табору, обличчям до дерев, і шепотів щось у долоні. Не молитву, а її уламки. Він не дивився на небо — ніби боявся, що небо подивиться у відповідь. Його губи рухались повільно, як у людини, яка повторює слова, щоб не забути, навіщо живе.

Аелін з’явилася з-за стовбура, тихо, як туман. Волосся було зібране абияк, пальці — в землі, ніби вона вже встигла кудись влізти, щось перевірити, щось відчути. Вона не носила на собі зайвих речей. Їй вистачало того, що носила всередині.

— Вода, — сказала вона, показуючи на фляги. — Там струмок. Але... він не любить людей.

— Струмок не любить людей, — повторила Міра, і це звучало так, ніби струмок мав право голосу.

— Тут усе не любить, — кинув Рен.

Аелін подивилась на нього довше, ніж треба. Не як на чоловіка. Як на межу.

— Не все, — тихо сказала вона. — Просто все пам’ятає.

Це слово “пам’ятає” зависло в повітрі, і навіть вогонь на мить перестав тріщати.

Міра поставила казанок на жар і висипала туди жменю сушених корінців, які дістала з торби. Не щедро. Щедрість — це для мирного часу.

— Сніданок буде як завжди: вода з водою, — буркнула вона. — Але тепла.

— Розкіш, — сказав Рен, і це могло бути сарказмом, а могло — подякою. У нього це часто було одне й те саме.

Поки вода грілася, табір оживав маленькими рухами. Не геройськими. Не епічними. Такими, від яких тримається життя.

Торрен повернувся і почав складати речі в торбу — акуратно, як священнодійство. Він мав звичку рівняти кути тканини. Наче якщо складеш усе правильно, світ теж складе себе правильно.

Міра перевірила ремені на обладунках, підшила ниткою розрив на рукаві, де тканина не витримала вчорашньої втечі. Голка заходила в матерію, як тонкий зуб. Вона шила швидко, але не нервово. Це було щось на кшталт медитації: довести розірване до цілісного, хоча б тут, хоча б на клаптику.

Аелін пішла до струмка одна, але не тому, що хотіла самоти. Вона просто не любила, коли на землю дивляться як на ресурс. Вона ставилась до неї як до живого.

Рен пішов за нею через хвилину. Не щоб допомогти. Щоб контролювати. Він завжди йшов за людьми, яких не міг прочитати до кінця.

Міра помітила, але нічого не сказала. Вона не була свахою. Вона була людиною, яка зчитує небезпеки, як інші читають молитви.

Калеб прокинувся, коли запах теплого відвару доліз до нього крізь сон. Він сів повільно, ніби боявся, що різкий рух розбудить не його — а те, що сидить у нього на голові.

Корона ворухнулася. Не фізично. Усередині.

Калеб провів пальцями по шкірі біля металу й здригнувся. Там було холодно. Не “прохолодно”, а так, ніби під шкірою лежить чужий камінь.

— Тримай, — Міра подала йому дерев’яну чашку. — Пий. І не думай.

Калеб ледь усміхнувся. У нього виходили усмішки, як у людини, яка вчиться заново керувати лицем.

— “Не думай” — це звучить як наказ короля, — сказав він.