Розділ 10. Ніч тихих домів

Цієї ночі небо над горами нарешті змилостивилося. Важкі свинцеві хмари, що переслідували їх від самого озера, наче невидимі переслідувачі, розійшлися повільно, ніби з неохотою, відкриваючи нескінченну безодню, всіяну холодними діамантами зірок. Зірки були не теплими, як у дитячих казках, а гострими, байдужими — ніби очі богів, які давно втратили інтерес до світу внизу. Вони знайшли прихисток у глибокій кам’яній чаші, захищеній від вітру високими базальтовими стінами, які ще зберігали дещицю денного тепла, ніби шепотіли про минулий день. Повітря тут було чистим, без того липкого туману Озерного Краю, але холодним — таким, що проникав під шкіру, нагадуючи, що тепло — це лише ілюзія, яка може зникнути будь-якої миті.

Вперше за весь час подорожі Торрен не намагався приховати багаття під шарами моху та каміння, як робив це в лісах, де кожна іскра могла привабити тварюк з темряви. Він розвів велике, впевнене вогнище, збираючи сухі соснові гілки з підніжжя скель. Полум'я зросло швидко, жадібно пожираючи дерево, тріщачи й розкидаючи навколо золоті іскри, що танцювали в повітрі, ніби зірки, які впали з неба. Солодкий аромат смоли боровся із затхлим запахом сирості від їхнього мокрого одягу — одягу, що все ще пам'ятав холодну воду озера, солону від сліз і крові. Вогонь відкидав довгі тіні на стіни чаші, роблячи їх вищими, майже живими, але цього разу тіні не несли загрози — вони просто спостерігали, ніби втомлені від постійної ворожості.

— Знаєте, який сьогодні день? — раптом запитав Торрен, його голос пролунав грубо, але з ноткою несподіваної теплоти, ніби старий воїн на мить згадав, що він не тільки щит і меч.

Він сидів на низькому камені, зосереджено перемішуючи у казанку густу печеню, що булькотіла над вогнем. Казанок був старим, пом'ятим від років, але сьогодні він здавався чимось затишним. Сьогодні Рену пощастило: він виміняв у мовчазного лісника, що трапився їм на шляху вранці — худорлявого чоловіка з очима, повними гірської самотності, — шматок в’яленої оленини та кошик зморщених, але солодких яблук. М'ясо шкварчало в казанку, змішуючись з чебрецем і диким часником, які Аелін назбирала по дорозі. Запах м’яса з травами здавався героям найдорожчим парфумом у світі — після днів на сухарях і холодній воді це було справжнім дивом, нагадуванням про життя, де є не тільки виживання, а й насолода.

— День, коли я нарешті перестала відчувати свої пальці на ногах? — буркнула Міра, її голос був хрипким від втоми, але в ньому прослизнула нотка гумору — рідкісна для неї.

Вона сиділа трохи осторонь, розслабивши вічно напружені плечі, які зазвичай були готові до удару. Її обличчя в м’якому світлі полум’я втратило свою звичну жорсткість — риси пом'якшилися, ніби вогонь розтопив кригу в її очах. Міра зняла чоботи, простягаючи ноги ближче до тепла, і пальці її ніг, червоні від холоду, повільно набирали кольору. Вона дивилася на вогонь, ніби бачила в ньому не просто полум'я, а спогади про домівку, якої більше немає.

— Сьогодні Ніч Тихих Домів, — тихо промовила Аелін, її голос був як шелест вітру в кронах давніх дерев — м'який, але пронизаний віковою мудрістю.

Ельфійка влаштувалася на пласкому валуні, розчісуючи своє сріблясте волосся дерев’яним гребенем, вирізьбленим з кореня дуба — реліквією її народу. Кожен рух був повільним і граційним, ніби вона не просто розчісувала волосся, а плела закляття з ниток ночі. Срібло її пасм відблискувало в світлі вогню, ніби місяць зійшов на землю. — У моєму народі вірять, що в цю ніч зірки спускаються так низько, що можуть почути подих кожної живої істоти. Колись ми запалювали тисячі вогнів у лісах, щоб показати їм шлях до наших сердець. Ми співали пісні предків, ділилися хлібом і медом, і вірили, що зірки відповідають — блимаючи яскравіше, ніби шепочучи секрети вічності. Але тепер... тепер вогні рідко горять. Ліси мовчать, а зірки здаються байдужими.

Її слова повисли в повітрі, ніби частина магії — старої, як сам світ. Аелін подивилася вгору, на небо, і на мить її очі, кольору вицвілого листя, заповнилися зірками, ніби вона дійсно чула їхній шепіт.

Калеб підсів ближче до вогню, простягаючи до нього тремтячі руки — пальці були холодними, ніби лід, і він розтирав їх, намагаючись повернути чутливість. Корона на його чолі сьогодні поводилася дивно: вона не пульсувала агресивно, як уночі в лісі, а лише ледь помітно жевріла, ніби теж виснажилася від довгої дороги, або ніби вирішила дати йому перепочинок — помилковий, оманливий. Фіолетове світло було тьмяним, майже лагідним, але Калеб знав: це лише пауза перед новим болем. — Мій батько ніколи не святкував такі дні, — сказав хлопець, дивлячись на полум'я так пильно, ніби шукав у ньому відповіді. Його голос був тихим, з ноткою дитячої туги. — Він казав, що свята — це ілюзія безпеки, яку королі не можуть собі дозволити. Він завжди зачинявся в кабінеті й вивчав звіти про податки або рух армій. Я пам'ятаю, як сидів під дверима, чекаючи, коли він вийде... але він виходив лише тоді, коли Корона наказувала. А вона... вона ніколи не наказувала святкувати.

Його слова були сповнені болю — не гострого, а хронічного, як стара рана, що не загоюється. Калеб підтягнув коліна до грудей, обхопивши їх руками, і полум'я відбилося в його очах, роблячи їх яскравішими, майже живими.

— Твій батько просто забув, що під тягарем заліза він залишався людиною, — відповів Рен, сідаючи навпроти Калеба, прихилившись спиною до холодної скелі, яка все ще зберігала денне тепло.

Він відклав свій меч — вічного супутника, що завжди був напоготові — і розслаблено розправив плечі, ніби скидаючи з себе тягар дня. У бликах багаття його обличчя, зазвичай напружене та іронічне, здавалося м’якшим, майже юним — гострі вилиці пом'якшилися, а борідка, доглянута попри все, відкидала теплі тіні. — Колись, до того як я став «провідником попелу», мій батько в таку ніч завжди виносив стіл на подвір'я. Це було в невеликому селі на околиці Ельдора — хатини з солом'яними дахами, поля, де влітку цвіли маки, а взимку сніг ховав усе під білим покривалом. Ми пекли яблука з медом на вогнищі, і мама співала пісень, яких зараз уже ніхто не пам’ятає — про героїв, що не вмирають, а просто йдуть до зірок. Він розповідав нам, що кожна зірка — це душа воїна, який нарешті знайшов свій спокій і більше не мусить тримати зброю. Я сидів поруч з Елізою, і ми рахували зірки, мріючи про те, як станемо лицарями... чи поетами.