Розділ 9. Тіні під чорною водою

Туман над озером був не просто природним явищем. Він здавався живою істотою — густим, вологим і липким, як скисле молоко, що просочувалося крізь одяг до самої шкіри. Він глушив кожен звук: скрип кочетів перетворився на примарне ехо, а сплески весел об воду звучали так, ніби човен плив не по озеру, а по густому чорному маслу. Світ стиснувся до розмірів невеликої дерев’яної шкаралупи, що гойдалася посеред безмежної сірої порожнечі.

Рен сидів на кормі, нерухомо стискаючи румпель стерна. Його погляд був спрямований кудись крізь туман, але рука на дереві була напружена так, що біліли кісточки пальців. Він відчував на собі погляд Калеба — важкий, благальний і сповнений німого запитання.

Король сидів на дні човна, обхопивши коліна руками. Його зуби цокотіли від холоду, а мокрий каптур прилип до чола. Але найгіршим було не це. Фіолетове світло, що йшло від металевих зубців Корони, у цьому тумані ставало майже матеріальним. Воно розливалося навколо його голови отруйним німбом, а у воді під човном створювало довгі, потворні тіні, що рухалися в такт його прискореному диханню. Здавалося, під поверхнею озера пливуть сотні примарних, голодних риб, яких привабило це магічне сяйво.

Калеб здригнувся, коли Корона видала тихий, ледь чутний металевий дзвін — звук, який чув лише він усередині своєї голови.

— Ти мене ненавидиш, — раптом сказав він. Його голос був тихим, немов шелест очерету, але в цій мертвій тиші він прозвучав як вибух.

Торрен, який разом із Мірою налягав на весла, на мить збився з ритму. Важкий сплеск весла об воду змусив човен хитнутися. Старий солдат коротко зиркнув на Рена, але нічого не сказав, лише сильніше стиснув грубе дерево. Міра навіть не обернулася, продовжуючи мірно гребти, її обличчя в тумані здавалося вирізьбленим із сірого каменю.

Рен повільно перевів погляд на хлопця. В його очах не було люті, лише якась нескінченна втомлена байдужість, яка була страшнішою за будь-який гнів.

— Я ненавиджу мокрі чоботи, Ваша Величносте, — нарешті промовив він, і його голос був холодним, як озерна вода. — Я ненавиджу, коли мені в ель потрапляють мухи, і коли я змушений ризикувати своєю шкурою через те, що хтось вирішив продати нас за жменю срібла. А до тебе... до тебе в мене лише байдужість. Ти для мене — вантаж, який я маю доставити до пункту призначення.

— Брехня, — Калеб подався вперед, і фіолетове сяйво висвітлило його бліде, майже дитяче обличчя. — Щоразу, коли ти дивишся на мене, ти бачиш не людину. Ти дивишся на Корону так, ніби це отруйна змія, що вчепилася мені в череп. Ти дивишся на мене так, ніби хочеш відрізати мені голову разом із нею, аби тільки ця штука перестала світити.

Рен відпустив стерно і повільно нахилився вперед, скорочуючи відстань між ними. Тепер Калеб міг бачити кожну риску на його витонченому обличчі, кожну краплю туману на його довгих віях. Рен виглядав як хижак, який вирішив нарешті відкрити пащу.

— Хочеш правди, малий? — тихо запитав він, і в цьому шепоті почулася сталь. — Добре. Слухай правду, яку не розповідають у королівських літописах.

Рен повільним рухом розстебнув верхні ґудзики своєї сорочки, оголюючи ключицю. Там, на білій шкірі, виділявся старий, потворний шрам. Це не був слід від меча чи стріли — це було клеймо, яке колись намагалися незграбно вирізати ножем, залишивши рвані краї.

— Я не завжди був провідником, Калебе. Десять років тому я носив білий плащ і позолочені обладунки. Я був лейтенантом особистої гвардії в Ельдорі. У нас був свій король — Маркус, якого народ називав «Добрим». Він теж носив таку штуку, як у тебе, і казав, що це його священний обов’язок перед землею.

Торрен за веслами важко зітхнув, його плечі напружилися. Він знав цю історію, але ніколи не чув її в такому виконанні.

— Маркус був майже святим, — продовжував Рен, і в його голосі з’явилася гіркота, як присмак полину. — Коли прийшла Чума Сірих Плям, він не зачинився в палаці. Він вийшов до народу. Він сказав, що Корона дала йому силу спалити хворобу і очистити королівство. І ми вірили йому. Я вірив йому більше, ніж богам.

Рен провів пальцем по шраму, ніби той досі болів. — Він наказав зігнати всіх заражених на головну площу міста. Мою молодшу сестру, Елізу, теж. Їй було дванадцять. У неї була лише одна маленька сіра плямка на руці. Я особисто привів її туди, Калебе. Я сказав їй, що король зцілить її. Я обіцяв їй це.

Калеб затамував подих, його очі розширилися від жаху. Плескіт води під човном став інтенсивнішим, ніби тіні внизу відчули приплив емоцій. — І він... він зцілив? — ледь чутно запитав хлопець.

Рен гірко всміхнувся. — О, так. Корона дала йому силу. Але не на життя, а на смерть. Вона не вміє лікувати, Калебе, вона вміє лише «вирішувати проблеми». Маркус підняв руки, і Корона на його голові спалахнула так, що сонце здалося тьмяним. Він спалив їх усіх. Три тисячі людей за одну годину. Я стояв у першому ряду оточення, тримаючи спис, і відчував запах паленого м’яса. Я чув, як моя сестра кричала моє ім’я, поки не перетворилася на попіл. А король...

Рен замовк, вдивляючись у сіру стіну туману. Його очі стали нелюдськими. — Король стояв на балконі й посміхався. Бо Корона — це паразит. Вона харчується не лише твоїм розумом, вона харчується твоїм болем і стражданнями оточуючих. Вона перетворила добру людину на монстра, який повірив, що смерть — це єдиний шлях до порядку. Тієї ночі я зрозумів головний урок: не буває «добрих» королів із магічним залізом у мізках. Є лише ті, хто ще не встиг остаточно збожеволіти.