Розділ 8. Танці на гнилій палубі

Нижні двері таверни вилетіли з гуркотом, який змусив би заздрити навіть невеликий обвал у горах — дерев'яні дошки розлетілися на друзки, ніби хтось вдарив по них тараном, а не просто ногою. Повітря наповнилося запахом трухлявої деревини й солоного поту, що змішувався з чадом сальних свічок. Сходи зарипіли під вагою десятка ніг — важких, грубих чобіт, що топтали все на шляху, ніби стадо розлючених биків. Кімната, яка ще мить тому була тихим притулком, перетворилася на пастку, де кожен скрип, кожен подих звучав як передвістя смерті.

Рен вихопив меч з піхов одним плавним рухом — лезо блиснуло холодним, голодним сріблом у фіолетовому мареві, що йшло від Корони Калеба, ніби саме світло було отруєним. Його серце билося рівно, але всередині вирував холодний розрахунок — це не був перший бій у тісних стінах, і, ймовірно, не останній. Він відчував, як адреналін розливається по венах, роблячи рухи швидшими, а розум гострішим. Довге темне волосся майнуло, коли він повернувся, оцінюючи ситуацію: двері заблоковані, вікно — вузьке, але вода внизу — це шанс, хоч і мокрий.

— Торрене, тримай сходи! Міро, вікно! — скомандував Рен. Його голос був позбавлений будь-яких емоцій, крім крижаної впевненості — тон лідера, який не дозволяє паніці взяти гору. — Аелін, нам потрібен вихід, який не передбачає перелому шиї. Швидко!

— Вихід є, але він мокрий, — відгукнулася ельфійка, її голос пролунав спокійно, ніби вона говорила про погоду, а не про втечу. Вона стояла посеред кімнати, розкинувши руки, ніби обіймаючи повітря. Її пальці швидко переплітали невидимі нитки — магія текла крізь неї, як вода крізь коріння дерева. Повітря навколо неї почало густішати, пахнучи озерною тванню та грозою — тим самим запахом, що нагадував про давні ліси її народу, де вода була не ворогом, а союзником. Її очі заплющилися на мить, і вона відчула, як деревина підлоги відгукується на її заклик, ніби жива.

Перший найманець з’явився в дверях — велетенський човняр із сокирою в руках, його обличчя, покрите шрамами від солоної води й бійок, застигло в жадібній гримасі. Він уже бачив золото, яке отримає за голову «німого кузена», його очі блищали, як монети в калюжі крові. Торрен зустрів його ударом щита в обличчя — метал вдарився об кістку з хрускотом, що пролунав, як ламання сухої гілки. Кров бризнула, змішуючись з потом, і човняр захитався, але Торрен не дав йому шансу — сорокарічний воїн, з його вм'ятими латами й шрамами від десятків битв, всаджив меч ворогу під підборіддя одним точним рухом. Лезо увійшло м'яко, як у масло, і найманець впав, хрипаючи, його сокира гримнула об підлогу.

— Повертайся в пекло, звідки виліз! — прогарчав Торрен, його голос був грубим, з ноткою старої люті — це не був перший раз, коли він захищав короля, але кожен бій нагадував йому про втрачену доньку, про той ліс, де голоси мертвих кликали його.

Рен не чекав, поки їх затиснуть у кімнаті, як щурів у пастці. Він кинувся вперед, прослизаючи під рукою наступного нападника — його рухи були витонченими, майже танцювальними, ніби він не бився, а виконував хореографію смерті. Довге темне волосся майнуло в повітрі, як чорний шовк, а його витончене обличчя, з гострими вилицями й доглянутою борідкою, скривилося в хижій посмішці — тій самій, яку Аелін назвала «маскою», бо за нею ховався біль і розрахунок. Один короткий випад — і горлянка другого найманця розквітла червоним, кров бризнула гарячим фонтаном, забруднюючи стіни й підлогу. Рен крутнувся на підборах, відчуваючи, як кров стікає по лезу, і відбив удар третього — кортлас зіткнувся з його мечем з іскрами, що розлетілися в фіолетовому мареві.

— Калебе, під стіл! — крикнув Рен, його голос прорізав шум бійки, ніби ніж крізь тканину. — Якщо на твою голову впаде хоч порошинка, я змушу тебе доїдати ту кінську печеню з таверни!

Король, тремтячи від жаху, забився під трухлявий дубовий стіл — дерево рипіло під його вагою, а запах плісняви й старого вина вдарив у ніс. Його серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей, а Корона на голові почала люто пульсувати — фіолетове світло спалахувало рваними блискавками, освітлюючи кімнату хворобливим сяйвом. Калеб затиснув вуха руками, бо метал у його черепі почав видавати високий, нестерпний свист — звук, що пронизував мозок, ніби тисячі голок. Він відчував, як Корона шепоче йому: "Вбий їх усіх, стань сильним, стань мною". Але хлопець стиснув зуби, намагаючись не піддатися — це був його бій, не проти людей, а проти паразита в голові.

— Вона кличе їх! — вигукнула Аелін, її голос пролунав над шумом, сповнений тривоги. — Корона відчуває загрозу! Вона хоче, щоб він убив усіх навколо! Вона годує їхньою жадібністю, робить сильнішими!

Раптом підлога кімнати почала здригатися — тремтіння пішло від центру, ніби земля під ними ожила. Магія ельфійки подіяла: старі дошки, просякнуті вологою й роками, раптом почали розповзатися, ніби вони знову стали живою деревиною — корінням, що проростало крізь тріщини. Дерево стогнало, рипіло, ніби скаржилося на біль, і в центрі утворився отвір — чорний, зяючий, з якого долинало долунало плюскотіння води озера внизу. Холодне повітря вдарило в обличчя, несучи запах гнилі й солі.

— Сюди! — Аелін вказала на отвір, що утворився прямо в підлозі, її руки все ще тремтіли від магії. Під ними, у темряві, плюскотіла вода озера — чорна, непроглядна, ніби паща велетенської істоти. — Стрибайте! Вода прийме нас, але не їх!

— Міро, перший пішов! — Рен штовхнув найманку до дірки, його рука стиснула її плече на мить — твердо, але з ноткою турботи. Міра, з її холодними очима й шрамами на руках, лише буркнула: — Терпіти не можу воду, — але стрибнула без вагань, зникла в темряві з коротким сплеском, що пролунав, як ляпас.

Торрен схопив Калеба за комір, як налякане кошеня — його грубі руки були сильними, але обережними. — Стрибайте, Ваша Величносте! Це краще, ніж сокира в лобі! — крикнув він, штовхаючи хлопця в отвір. Калеб полетів униз, вода вдарила холодом, ніби тисячі голок, і він випірнув, кашляючи, з серцем у горлі.