Розділ 6. Дірявий човен

Озерний Край не просто смердів — він виїдав очі та забивався під нігті. Таверна «Дірявий Човен» трималася на товстих палях, що вросли в чорний мул, і здалеку нагадувала скелет велетенської доісторичної риби, яку викинуло на берег і забуло саме море. Стіни були збиті з потемнілих від солі та часу дощок, які постійно «плакали» вологою, а дах був вкритий шарами прогнілих сіток.

— Слухай мене, хлопче, — Рен зупинив Калеба біля самого входу, стиснувши його плече так сильно, що пальці найманця, здавалося, увійшли в м'язи. Калеб мимоволі здригнувся, відчувши залізну хватку людини, яка не звикла повторювати двічі.

Рен швидким, майже автоматичним рухом обтрусив своє довге волосся від сірого дорожнього пилу і звично поправив борідку, миттєво змінюючи поставу. В один момент він перетворився з втомленого втікача на збіднілого дворянина, який зберіг часточку гордості, але давно проміняв честь на ель.

— Зараз ти — не наступник престолу. Ти не надія нації і не син короля. Зараз ти — мій німий кузен, пришелепкуватий від народження. Якщо хтось заговорить до тебе — мукай. Якщо почнуть бити — просто падай і не намагайся захищатися. Ти — порожнє місце. І головне: не знімай каптур. Твоя «прикраса» під ним світиться так, що миші в підвалі сліпнуть, а я не хочу пояснювати місцевим головорізам, чому в мого кузена голова коштує як цілий замок.

Всередині таверни панував густий напівморок, розбавлений сизим, чадним димом сальних свічок. Повітря було настільки важким від запаху дешевого тютюну, перегару та немитих тіл, що його можна було буквально відчути на язиці. Підлога під ногами скрипіла і прогиналася під таким дивним кутом, що ель у кухолях на столах стояв по діагоналі.

— Випивки. Найміцнішої, щоб очі повилазили і нутрощі згоріли, — гаркнув Рен корчмареві, кидаючи на засалений стіл вищерблену мідну монету, що глухо вдарилася об дерево. — І пацюків своїх не неси, дай чогось, що не пищало і не дриґало лапами хоча б годину тому.

Торрен вибрав місце в кутку, сівши спиною до стіни. Його рука ні на мить не знімалася з пояса, де висів важкий меч, а очі сканували кожного, хто входив.

— Ти надто офіціозний, Торрене, — зауважила Міра, перевіряючи лезо кинджала прямо під столом. Звук сталі об сталь був єдиним чесним звуком у цьому лігві. — Розслабся. Тут кожен другий — убивця, ти просто зливаєшся з натовпом. Стань частиною цього бруду, і тебе ніхто не помітить.

Невдовзі перед ними з'явилися щербаті дерев'яні миски з чимось сірим і в'язким. Калеб з острахом занурив туди ложку, і з неї звисла довга, жорстка чорна нитка.

— Пане Рене... — пошепки почав він, намагаючись не привертати уваги. — Тут волосся. Довге. І, здається, воно кінське.

— Тобі пощастило, малий, — не змигнувши оком, відповів Рен, сьорбаючи каламутне пиво, від якого тхнуло оцтом. — Кінське м’ясо нині в ціні. Вважай, що це королівський обід, тільки без фанфар. Жуй мовчки, поки воно не почало іржати прямо в тебе в горлі.

Якийсь п’яний човняр, чиє обличчя було суцільним сплетінням шрамів та бруду, потягнувся своєю вкритою виразками рукою до Аелін. Ельфійка навіть не ворухнулася — вона лише ледь помітно дмухнула на риб’ячу кістку, що лежала перед нею. П’яничка раптом чхнув так сильно, що буквально вилетів зі своїх розсохлих сандалів і впав обличчям прямо в миску Торрена, здійнявши хмару бризок сірої рідини.

— Мій обід! — прогарчав Торрен, піднімаючись зі стільця, але Рен м'яко зупинив його жестом.

— Залиш його, — сказав Рен, хоча його власні очі звузилися до щілин. — Тепер це справжня «селянська юшка» з м'ясом. Не варто бруднити сталь об це.

Але сміх і побутовий шум обірвалися, коли до столу підійшов господар таверни — високий сухорлявий чоловік з очима, в яких не було нічого, крім жадібності. Він дивився прямо на Калеба, чия Корона під брудним каптуром раптом видала коротку, болісну пульсацію фіолетового світла.

— У місті кажуть, — тихо промовив він, — що за голову з «костяним вінцем» дають прощення всіх гріхів і мішок золота, від якого можна засліпнути.

Рен повільно відставив кухоль. Його погляд став гострим, як лезо.

— Світ сповнений чуток, господарю. Візьми це, — він дістав важку золоту печатку. — Це за нічліг. Нам потрібна кімната на горі. Одна на всіх. І щоб ніхто не піднімався по сходах, якщо не хоче дізнатися, якого кольору його власні нутрощі.

Господар затремтів, схопив золото і мовчки вказав на скрипучі сходи. Кімната на горі була тісною і пахла пліснявою. Рен зачинив двері на важку засув і підставив стілець під ручку.

— Торрене, перша варта біля дверей. Міро, вікно на тобі. Аелін... зроби так, щоб ми не прокинулися з перерізаними горлянками.

Ельфійка мовчки підійшла до кутів кімнати, розсипаючи дрібку сухого полину, і гіркий аромат на мить перебив запах гнилі. Калеб сів на підлогу, тремтячими руками знімаючи каптур. Його обличчя в тінях було хворобливо-блідим, а Корона пульсувала, вихоплюючи з темряви його перелякані очі.

— Рене... чому вони всі хочуть моєї смерті? — прошепотів він.

Рен підійшов до вікна, дивлячись на чорну гладь озера, де подекуди блимали вогні рибальських човнів.

— Вони хочуть не твоєї смерті, Калебе. Вони хочуть спокою. А Корона — це обіцянка захисту, яка стала прокляттям. Для них ти — або бог, який врятує світ, або демон, якого треба знищити. Обидва варіанти не передбачають твого життя.