Розділ 5. Маскарад

Озерний Край не зустрічав подорожніх фанфарами, прапорами чи відчиненими воротами. Він зустрічав їх смородом. І це був не той солодкуватий, нудотний, «неправильний» запах мертвого лісу, від якого холола кров і до рота підступала жовч. Ні, це був чесний, густий, пролетарський сморід, що накопичувався тут століттями, в’їдаючись у саме каміння: гримуча суміш гнилої риби, дешевого тютюну, кінського навозу, кислого елю, вологої плісняви та немитих людських тіл.

Вітер з озера не приносив свіжості — він лише розганяв цей запах, забиваючи його в ніздрі, в пори одягу, у волосся. Місто висіло над водою, наче велетенський паразит, що присмоктався до берега. Будинки наліплювалися один на одного, наче гриби на гнилому пні: криві, почорнілі від вологи, з’єднані хиткими містками, мотузками для білизни та сумнівними інженерними рішеннями, які трималися виключно на впертості та молитвах. Внизу, під палями, хлюпала чорна вода, в якій плавало сміття, риб’ячі тельбухи та, ймовірно, кілька невдах, що не втрималися на слизьких містках минулої ночі.

Для Рена Варста цей запах був майже парфумами. Він зупинив коня на пагорбі перед головним трактом, вдихнув густе повітря на повні груди, і на його обличчі вперше за два дні з'явилася тінь справжньої, хоч і кривої, посмішки. Напруга, що тримала його м’язи в стані натягнутої тятиви, трохи спала, змістившись звичною настороженістю міського пройдисвіта.

— Дихайте глибше, — кинув він через плече, не звертаючи уваги на те, як скривився Торрен. — Так пахне цивілізація. Або те, що від неї залишилося.

— Це пахне як вигрібна яма, в яку впав рибалка, що помер тиждень тому, — пробурмотів Торрен, прикриваючи ніс рукавицею. Його лати, які в лісі здавалися надійним захистом, тут виглядали безглуздо й занадто чисто, виблискуючи на тлі загальної сірості. — Ми справді збираємося тут зупинитися? У цьому... гнійнику?

— Ми збираємося тут зникнути, — виправив його Рен, зіскакуючи з сідла. Його чоботи чавкнули в жирній грязюці, яка відразу ж обляпила доглянуту шкіру взуття. — У цьому хаосі ніхто не помітить п’ятьох волоцюг. Навіть якщо в одного з них на голові проклята корона. Повірте мені, Торрене, тут людей цікавить тільки те, що можна вкрасти, з’їсти або продати. Ваша честь і ваші страхи тут нікому не потрібні. Тут виживають ті, хто вміє змішатися з попелом.

Він підійшов до Калеба. Король виглядав жалюгідно: блідий, виснажений, з темними колами під очима, що нагадували синці. Його губи потріскалися від холоду, а плечі опустилися під вагою невидимого тягаря. Корона тьмяно світилася під глибоким капюшоном, але, на щастя, денне світло й густий туман, що підіймався від води, приховували її пульсацію.

Рен оглянув його критичним поглядом, як художник оглядає полотно перед тим, як зіпсувати його фарбою.

— Злізайте, Ваша Величносте. Час для маскараду.

Калеб повільно зліз з коня, ледь не впавши — ноги не слухалися, м'язи горіли від тривалої їзди.

— Що ти маєш на увазі? — спитав він, з підозрою дивлячись на Рена.

— Вибачте за порушення етикету, — Рен говорив з удаваною поштивістю, присідаючи навпочіпки. Він зачерпнув рукою жменю жирної, холодної грязюки з узбіччя, змішаної з кінським гноєм та дорожнім попелом. — Але ви виглядаєте занадто... шляхетно. Навіть у цьому лахмітті у вас є ця дратуюча постава людини, яку ніколи не били батогом і яка снідає зі срібла. Нам потрібно зробити з вас дещо простіше.

Калеб відсахнувся, коли брудна рука Рена потягнулася до його обличчя. В його очах майнув спалах обурення — того самого королівського гніву, який роками культивувався в тронних залах.

— Не смій! — вигукнув він, перехоплюючи зап'ястя Рена. — Я — твій король! Ти не маєш права торкатися мене цією нечистотою!

Рен не поворухнувся. Його погляд зустрівся з поглядом Калеба, і в очах найманця не було ні поваги, ні страху — лише льодяна прагматичність.

— Твій король зараз гниє в лісі під голоси привидів, хлопче, — просичав Рен, легко вивільняючи руку. — А тут ти — м’ясо. І якщо це м’ясо буде занадто гарним на вигляд, його з’їдять першим. Ти хочеш, щоб наступного разу вони прийшли не по Корону, а по твою голову? Стій. Спокійно.

Рен схопив короля за комір і безжально мазнув грязюкою по щоці, втираючи її в пори шкіри. Калеб зціпив зуби, його обличчя перекосилося від огиди, а з горла вирвалося глухе гарчання. Рен не зупинявся: він мазнув по лобі, зачепив ніс, підборіддя, і навіть провів брудними пальцями по золотавому волоссю, що вибилося з-під капюшона.

— Ось так, — задоволено кивнув Рен, витираючи руку об плащ Калеба, додаючи ще одну пляму на дорогу тканину. — Тепер ти не король Калеб, надія нації. Тепер ти — мій кузен Ленні. Ти трохи... повільний. У дитинстві тебе вдарив кінь. Важкий ваговоз, прямо в тім’ячко. Розумієш? Тому ти не говориш, тільки мукаєш, дивишся в одну точку і іноді пускаєш слину.

— Я не буду слинитися! — прошипів Калеб, відчуваючи, як холодний бруд підсихає на шкірі, стягуючи її маскою приниження. Його руки тремтіли — не від холоду, а від люті, яку він не міг виплеснути.

— Будеш, якщо хочеш жити, — втрутилася Міра. Вона сиділа на коні, розслаблено жуючи зморщене сухе яблуко. — І згорбся. Королі ходять прямо, ніби проковтнули меч. Ленні ходить так, ніби несе на плечах мішок гнилої картоплі. Зроби обличчя простішим. Відкрий рота. Ще. О, ідеально. Виглядаєш як повний ідіот. Навіть мені хочеться дати тобі копняка.

Аелін спостерігала за цим із виразом глибокої, майже фізичної огиди. Вона стояла трохи осторонь, намагаючись не торкатися нічого навколо. Для ельфійки, яка відчувала життя в кожній травинці, це місто відчувалося як відкрита рана на тілі землі.