Розділ 4. Сліди на попелі

Ранок після нападу прийшов не з сонцем — воно ховалося за важкими хмарами, що нависали над лісом, ніби кришка від труни, не даючи жодного променя пробитися крізь сіру завісу. Світло було тьмяним, розмитим, ніби весь світ став продовженням Зони Попелу, де кольори зникали, лишаючи тільки відтінки сірого та фіолетового. Повітря було важким, просякнутим запахом вологої землі, гнилої кори й чогось солодкуватого — залишком від нічної гнилі, що осідав на шкірі, ніби липкий піт. Група не спала — вогнище догоріло до купки сірого попелу, що ще жеврів, але тепла не давав. Вони сиділи мовчки, кожен у своєму світі болю: тіла ломило від постійної напруги, м'язи задерев'яніли, ніби після ночі в крижаній воді, а в роті осів присмак попелу — не від вогнища, а від повітря, що просякло чужим, хворобливим диханням Корони.

Рен сидів на колоді, спираючись на меч, Він потер скроні, намагаючись струсити з голови шепіт, що лунав уночі, — шепіт, що нагадував про Елізу, про вогонь на площі, про той день, коли він вирізав герб зі своєї шкіри, щоб не пам'ятати. Але шепіт не йшов — він осів у мозку, ніби коріння Корони, і Рен знав: це тільки початок. Його довге волосся, розпущене вночі, тепер було вкрите інеєм від ранкового туману, борідка замерзла, роблячи обличчя ще гострішим. Він не скаржився — просто дивився на попіл, ніби шукав там відповіді.

Торрен сидів поруч, його очі були червоні від недосипу й сліз, що він не витирав. Старий воїн виглядав старшим, ніж учора, — плечі згорбилися, лати рипіли від кожного руху, ніби вага ночі осіла на них. Він дивився в попіл, ніби шукав там обличчя доньки, і пальці його тремтіли, стискаючи руків'я меча. — Я чув її, — прошепотів він удруге, голос хриплий, ніби ніч висушила горло. — Це була вона, Рене. Корона... вона дала їм її голос. Я бачив її очі в темряві... вона звинувачувала мене. За те, що не врятував.

Міра стояла осторонь, точила кинджал об камінь — звук був різким, ніби скрегіт кісток, що лунав у тиші ранку. Її обличчя було блідим, шрами на руках блищали від поту, але вона не показувала страху — тільки стискала руків'я міцніше, ніби біль допомагав триматися. Вона лизнула краплю крові з пальця — звичка, що говорила більше, ніж слова, — і її очі були холодними, але з тінню жаху, що не йшов. Аелін сиділа на землі, її пальці все ще були в тріщинах від магії, і вона мовчала, дивлячись у ліс, ніби слухала його шепіт. Кров з тріщин повільно сочилася, змішуючись з землею, і вона не звертала уваги — магія завжди брала свою ціну, роблячи її шкіру схожою на суху кору. Калеб сидів загорнувшись у плащ, його шкіра була ще блідішою, ніж учора, очі запалими, а Корона жевріла тьмяно, ніби виснажилася від ночі. Він не говорив — тільки тремтів, ніби холод проникав глибше, ніж шкіра, і його руки стискалися в кулаки, ніби намагаючись утримати себе від розпаду.

Рен підвівся першим, хруснувши суглобами — звук пролунав голосно в тиші ранку, ніби ламання сухої гілки. — Досить. Треба оглянути місце. Якщо вони залишили сліди — ми дізнаємося, з ким маємо справу. І як їх обійти наступного разу.

Група рушила мовчки, ступаючи по землі, що була слизькою від роси й чогось іще — в'язкого, що блищало в тьмяному світлі. Ліс навколо виглядав інакше при денному світлі — сосни стояли голі, кора облуплена, ніби з'їдена кислотою, земля під ногами була вкрита шаром попелу, що хрустів під чоботами, ніби сухі кістки. Вони знайшли перші сліди за кілька кроків від табору — там, де Аелін зав'язувала вузлики на траві. Трава була розчавлена, ніби щось важке проповзло по ній, залишаючи борозни в землі. Але не просто борозни — вони були нерівними, з дивними відбитками: сліди ніг, але з надто багатьма суглобами, ніби кінцівки мали зайві коліна, що дозволяли згинатися під неприродними кутами. Місцями земля була вкрита слизом — прозорим, жовтуватим, що пахло гниллю й солодкуватою кров'ю. Рен нахилився, торкнувся його кінчиком кинджала — слиз прилип, тягнувся, ніби живий, і на лезі залишився фіолетовий відтінок, схожий на сяйво Корони. Він потер слиз пальцями — він був теплим, ніби тільки-но витік з рани, і липким, ніби мед, змішаний з гниллю.

— Покручі, — буркнув Торрен, дивлячись на сліди. Його голос був хриплим, ніби ніч висушила горло. — Але не звичайні. Ці... розумніші. Вони знали, кого кликати. Вони... вони використали мою Ліззі, щоб зламати мене.

Міра присідала поруч, торкаючись слізу пальцем — вона не боялася, ніби шрами на руках захищали її від отрути. — Вони повзли. Не йшли. І цей слиз... він теплий. Вони були тут недавно. Дивляться на нас зараз, чекають, коли ми послабимося. І цей запах... як мертве м'ясо, що псується під сонцем.

Аелін стояла осторонь, її пальці тріщали ширше від постійного контакту з землею, і вона не звертала уваги — нахилялася, ніби слухаючи. — Земля пам'ятає їх, — прошепотіла вона. — Вони не з лісу. Вони від Корони. Вона їх... породила. Або змінила. Вони п'ють її світло, як коріння п'є воду. Ці сліди — як вени, що пульсують під шкірою.

Калеб підійшов ближче, його ноги тремтіли, але він тримався — не хотів показати слабкість. Він дивився на сліди, і в його очах промайнуло щось нове: не страх, а відраза, змішана з жахом. Він присів, торкнувся слізу кінчиком пальця — і здригнувся, ніби обпікся. — Вони... вони називали мене братом, — прошепотів він. — У голові. Кажуть, що я один з них. Що Корона робить нас родичами. Що я... покликаний.

Запала пауза — довга, важка, ніби ліс сам затамував подих. Група завмерла. Торрен стиснув руків'я меча так, що шкіра побіліла, його очі дивилися на Калеба не з жалем, а з підозрою, ніби хлопець уже став частиною того, що їх атакувало. Міра підвелася повільно, її кинджали блиснули в тьмяному світлі, і вона стиснула руків'я міцніше, ніби готувалася до удару — не в ліс, а в хлопця, її погляд був гострим, як лезо, ніби вона оцінювала, чи варто ризикувати. Аелін мовчала, але її пальці тріснули ширше, ніби земля відгукнулася на слова, і вона відвела погляд, ніби побачила в Калебі щось чуже. Рен стояв нерухомо, його обличчя було маскою, але всередині вирувала лють — на Корону, на цей світ, на Маркуса. Він не рухався, тільки очі блиснули холодом, ніби він зважував, чи не є хлопець тепер загрозою.