Розділ 3. Голод у темряві

Тріск гілки не був гучним. Він прозвучав як постріл лише тому, що ліс навколо вмер. Це сталося миттєво. Секунду тому цвіркуни пиляли ніч своїми скрипками, вітер шурхотів у кронах сосен, десь далеко кричала сова. А тепер — тиша. Абсолютна, вакуумна тиша, від якої закладало вуха. Наче хтось накрив світ велетенським скляним ковпаком, і весь звук зник, лишаючи тільки гул крові в скронях.

Рен завмер на межі світла. Його рука на ефесі меча не тремтіла, але кісточки пальців побіліли від напруги. Він повільно, дуже повільно вдихнув носом холодне повітря — і запах змінився. Замість хвої та вологої землі потягнуло чимось солодкуватим. Гнилим. Як старі квіти на могилі, що розкладаються в землі, пускаючи сік.

— Не рухайтеся, — ледь чутно прошепотіла Аелін. Вона все ще сиділа на землі, але її тіло натягнулося, як струна. Очі ельфійки розширилися, зіниці заповнили майже всю райдужку, вбираючи крихти світла. Її пальці вп'ялися в землю, ніби намагаючись почути шепіт коріння. — Воно не одне. І воно... голодне.

Торрен різко підвівся, брязкаючи латами. Цей звук у мертвій тиші здався громом, що прокотився видолинком. Його обличчя бігали біліли, очі бігали по тінях, ніби шукаючи ворога, якого можна було б ударити. — Хто там?! — гаркнув він у темряву. Голос, зазвичай грубий і впевнений, зараз дрижав, ніби старий воїн згадав свою доньку — ту, що загинула в лісі від "захисту" Корони, коли село спалили за "зраду".

— Заткни пельку, дурню, — просичав Рен, ковзаючи ближче до вогню. Його рухи були плавними, як у танцюриста, довге волосся майнуло чорним шовком у блиску полум'я. Тон, зазвичай м'який, але сталевий, зараз був гострим, як лезо. — Ти не налякаєш темряву криком. Ти тільки показуєш їй, де твоя горлянка.

І тоді Корона зреагувала.

Вона запульсувала на голові Калеба. Раніше це було ритмічне, тьмяне світіння, ніби серцебиття металу. Тепер спалахи стали хаотичними, рваними, яскравими. Фіолетове світло, хворобливе й "неправильне", вихоплювало з темряви стовбури дерев, роблячи їх схожими на скелети з викривленими руками. Корона ніби відповідала на заклик — або кликала сама.

Калеб уві сні заскімлив. Це був звук тварини, яку загнали в кут — тонкий, жалібний. Його голова смикнулася, ніби Корона намагалася вгвинтитися глибше в череп, і хлопець прокинувся різко, сідаючи. Його очі бігали біліли від жаху, шкіра вкрилася потом, що блищав у фіолетовому сяйві. Він хапнувся за голову, пальці ковзнули по металу — і здригнувся, ніби обпікся. — Воно... воно свердлить, — прошепотів він, голос тремтів. — Всередині мозку... як голки, що крутяться. Каже, що вони мої. Що я можу наказати їм відступити... або впустити. Будь ласка, зробіть щось!

— Погасіть вогонь, — раптом сказала Міра. Її голос, зазвичай холодний і байдужий, зараз дрижав. Вона підвелася, стискаючи кинджали, і на шкірі рук блиснули шрами — старі, від власних лез, бо біль був для неї єдиним способом відчувати себе живою. — Рене, гаси вогонь! Ми для них як на долоні!

— Якщо ми погасимо вогонь, ми осліпнемо, — відрізав Рен, не зводячи очей з межі світла. Його серце билося рівно, але всередині вирувала лють — лють на Корону, на цей світ, на Маркуса, що спалив його сестру. — А Корона все одно світитиметься. Ми станемо мішенями в темряві, сліпими й беззахисними.

Щось хруснуло зліва. Ближче. Звук був мокрим, ніби щось важке волочилося по землі, ламаючи гілки під вагою. Шурх... хрусь... шурх...

Торрен крутився на місці, виставивши меч. Його дихання було важким, піт котився по чолу, змішуючись з холодним потом. Він був солдатом, звиклим до боїв, де ворог має обличчя, де можна бити щитом і колоти сталлю. Але тут не було кого бити. Тільки ніч і відчуття чужого, липкого погляду на потилиці, ніби щось п'є твої страхи.

— Мамо?.. — раптом пролунав тонкий, дитячий голос із хащ.

Торрен здригнувся, опустивши меч. Його обличчя посіріло, як попіл. — Ліззі? — видихнув він. — Це... це неможливо.

— Це не вона, Торрене, — жорстко сказав Рен, хапаючи воїна за плече. Його хватка була міцною, але пальці холодні, ніби сам ліс п'є тепло з його тіла. — Не слухай. Це гра.

Торрен стояв як укопаний, очі його були порожніми, ніби він бачив не ліс, а минуле. Він спробував скинути руку Рена, прошепотівши: — Вона там... ти не розумієш... Вона кличе мене... — Його голос тремтів, лати рипіли від напруги, ніби він готовий був кинутися в темряву.

— Мамо, мені холодно... тут темно... тут так боляче, — голос лунав з іншого боку, але він був таким жалібним, таким справжнім, що Торрен зробив крок уперед, ніби забувши про все.

А потім інший голос, грубий, чоловічий, пролунав з-за спини Міри: — Ти кинула нас, суко. Ти вижила, а ми згоріли. Тут так гаряче... приходь до нас.

Міра вишкірилася, як вовчиця, але в її очах застиг жах. Вона стиснула кинджали сильніше, нігті вп'ялися в шкіру, викликаючи знайомий біль — той, що допомагав їй не зламатися.

Психологічний тиск наростав. Корона на голові Калеба розгорілася так яскраво, що дивитися на неї було боляче. Тіні від її шипів лягли на обличчя хлопця чорними шрамами, ніби вінець малював свою мапу на його шкірі.

— Вони в наших головах, — зрозумів Рен. Рен говорив рівно, але пальці на руків'ї меча стиснулися так, що шкіра натягнулася на суглобах. Стара ненависть до тих, хто забрав у нього сім'ю, зараз була єдиним, що не давало страху пробратися всередину — Аелін, зроби щось! Ти ж знаєш цю магію!