Розділ 1. Тягар, що вростає в кістку

Повітря в столиці Ейр-Мору завжди смакувало міддю та старим попелом — 
гірким, липким присмаком, що осідав на язиці й не змивався навіть дощем. Це  
був смак влади: холодний, отруйний, що нагадував про ціну, яку платили всі,  
хто жив під тінню замку. Стіни міста були високими, побудованими з чорного каменю, що блищав від постійної вологості, але вони не захищали від того, що  
йшло зсередини — від фіолетового сяйва, що просочувалося крізь щілини й  отруювало все навколо. Земля під ногами була твердою, але мертвою: трава не  росла, перетворюючись на гострі скляні голки там, де сягало світло Корони,  дерева стояли голі, ніби обгорілі після пожежі, а люди ходили з обмотаними  
обличчями, ховаючи кашель, що роз'їдав легені зсередини. Навколо замку на  милі розкинулася Зона Попелу — мертва земля, де нічого не родило, а повітря було таким густим, що дихати ставало мукою. 
Рен Варст стояв біля стайні, затягуючи попругу на гнідому мерині — коні, що  вже втратив блиск у шерсті від постійного голоду й холоду, що проникав крізь стіни. Шкіра ременів рипіла під пальцями, старі, але міцні — Рен перевіряв їх сам, не довіряючи стайням замку, де конюхи кашляли кров'ю від близькості до Корони. Коні нервово переступали з ноги на ногу, їхні ніздрі тремтіли,  відчуваючи наближення того, що люди ігнорували. Тварини завжди знали першими: Корона наближалася, і від неї віяло холодом, що проникав у кістки,  
ніби шипи, що п'ють життя. 
— Ти перевіряєш цю пряжку вже втретє, Рене, — пролунав хрипкий голос  
позаду, ніби хтось тер сухе листя об камінь. 
Рен не обернувся одразу. Він знав цей голос — Торрен Криг, старий солдат,  
закутий у лати з більше вм'ятинами, ніж на дорожньому казанку після десятка  
битв. Торрен був одним з тих, хто вірив у святість місії, у королів і угоду з  богами. Рен вірив тільки в те, що якщо пряжка лусне на перевалі — вони всі полетять у прірву, і ніякі боги не врятують.

— Дорога не пробачає помилок, Торрене, — відповів Рен, нарешті відпускаючи пас і повертаючись. Його обличчя було витонченим, майже аристократичним  
— гострі вилиці, доглянута борідка, довге темне волосся, зібране в тугу косу.  Але очі — холодні, як лід у Зоні Попелу, з тінню чогось глибшого, болісного.  
— Особливо та, якою ми йдемо. Гори не люблять слабких. А Святиня... вона ще  гірша. Вона п'є не тільки кров, а й надію. 
— Ти все ще думаєш, що це помилка? — Торрен насупився, поклавши руку на  ефес меча. Його широке обличчя було вкрите шрамами — старими, від боїв, що  
він ніколи не розповідав. Він служив Озріку, а тепер — Калебу. Вірність була  для нього як лати: важка, але необхідна, навіть якщо вона роз'їдала шкіру  зсередини. 
— Помилка — залишатися тут, — Рен кивнув на замок, де фіолетове сяйво просочувалося через вікна, ніби отрута, що повільно п'є життя з усього навколо.  
— Де наш «вантаж»? 
Торрен не образився на слово «вантаж» — він знав, що Рен говорить так про  все, що потрібно доставити, ніби люди були просто речами в цьому світі  попелу. Але все ж буркнув: — Май повагу. Це Його Величність король Калеб. І  він... чекає. 
Рен хмикнув, але не заперечив. Він знав, що це за «король». Хлопець, що  нещодавно одягнув Корону після смерті батька. Рен бачив таких — спочатку  вони борються, потім здаються, а потім... стають попелом. Він сам ледь не став  таким у Ельдорі, коли служив Маркусу. Спогад про той вогонь на площі — крики, запах смаженого м'яса — досі холодив шкіру. Але Рен не думав про це.  Не зараз. Він просто перевіряв сідло, ніби це було єдиним, що мало значення в  цьому гнилому світі. 

Двері головного донжона відчинилися зі скрипом, що пролунав, як стогін  металу, що вмирає. Розмови стихли — навіть коні притихли. З напівтемряви  вийшла невелика група придворних — вони трималися на відстані один від  одного, ніби боялися, що хвороба Корони перейде на них. А в центрі,  спираючись на палицю з чорного дерева, йшов хлопець.

Йому було не більше вісімнадцяти, але виглядав він на всі сорок — шкіра сіра,  як пергамент, очі запалі, постать зігнута, ніби під вагою невидимого ярма. Але  найстрашнішим було те, що він носив на чолі. Корона Ейр-Мору не була  золотою прикрасою королів з казок. Це був вінець із чорного, немов обгорілого  
металу, що пульсував тьмяним фіолетовим світлом. Шипи не просто торкалися  шкіри — вони входили в неї, проростаючи крізь скроні прямо в череп, ніби  коріння дерева, що п'є кров замість води. Від хлопця віяло холодом і хворобою  
— коні знову занервували, один заржав тихо, ніби від болю. 
— Вона важчає, — тихо промовила Аелін. Ельфійка стояла біля свого коня,  струнка й нерухома, ніби частина лісу, але її пальці були вкриті дрібними  тріщинами, ніби суха земля, а під нігтями завжди був пісок. Вона дивилася не  на хлопця, а на повітря над ним — на тіні, що густішали навколо Корони, ніби  щось живе, що п'є життя з повітря. 
— Головне, щоб він доїхав до Святині, — буркнув Рен, уникаючи дивитися на  Корону. Вона викликала в нього нудоту — не тільки фізичну, а й глибшу, ніби  
нагадувала про Маркуса, про той день, коли він вирізав герб зі своєї шкіри. 
Запах горілого м'яса раптом ударив у ніс, хоч навколо не було вогню — тільки  холод. 
До групи наблизилася Міра — вона єдина не виглядала ні урочисто, ні  налякано. Вона жувала стебло сухої трави, що знайшла десь на землі, і  дивилася на короля так, як м'ясник дивиться на худобу перед забоєм — оцінюючи, чи варта вона зусиль. Її обличчя було жорстким, шрами на руках  
блищали в тьмяному світлі — сліди від боїв, що вона ніколи не розповідала. 
— Виглядає кволим, — констатувала вона, голос сухий, як той стебло. — Якщо  доведеться тікати, я його не потягну. Це не входило в ціну. 
— Тобі заплатять, Міро, — відрізав Торрен і рушив назустріч королю,  схиляючи коліно. — Ваша Величносте. Коні готові. Ми чекаємо лише на вас.

Король Калеб підняв голову повільно, ніби кожен рух коштував болю. Його  погляд був каламутним, але на мить у ньому промайнуло щось людяне — 
страх, чистий, дитячий страх, що не пасував королю. — Торрене, — голос був  схожий на тріск тонкого льоду під тиском. — Ти обіцяв... Обіцяв, що біль мине. 
— Так, мій пане. У Святині Тихих Вод. Там ми очистимо Корону, і ви знову  дихатимете вільно. Без тіні, без болю. 
Рен відвернувся, сплюнувши на бруківку — слина залишила темну пляму на  сірому камені. Брехня. Він знав, що там немає очищення. Тільки вівтар, що  може розтрощити магічні кайдани, якщо вдарити по ньому з достатньою силою.  Або якщо вдарити носія. Торрен вірив у казки. Аелін знала правду, але мовчала.