55. Картинка з майбутнього

Я сиділа у садочку на дачі батьків Володимира і дивилася на Мілану, що гралася зі своїми іграшками. І таке мене переповнювало щастя, що ні в яке порівняння з тим, що я раніше вважала щастям, не йшло. Мої губи постійно розповзалися у посмішці, я здавалася собі якоюсь блаженною – ну не можна стільки радіти. Але я раділа – кожному погляду, кожній слізці, кожному дотику моєї найдорожчої малечі у світі. Коли вона горнулася до мене і обіймала своїми крихітними рученятами мене за шию, я завмирала від щастя. Ні, жоден чоловік не здатен подарувати такі почуття!

Мілана – моя повна копія, і це позбавило мене та інших зайвих питань. Можна сказати, мені повезло. Хоча в нашій родині всі жінки схожі на своїх матерів, тому це не дивно. Іноді, коли я дивлюся на неї, мені здається, що я бачу очі Антона і серце мліє від думок, що все ж він залишив мені на згадку найдорожче, що міг. А іноді не знаходжу нічого спільного з ним, а навпаки – бачу у ній Володимира. Такий самий нахил голови і посмішка. Я не буду робити ніякі генетичні тести, нехай таємниця появи цієї чарівної дівчинки так і залишиться таємницею.

З Володимиром у нас дружні, теплі, стабільні стосунки. Юрчик був правий, коли попереджав, щоб я не розраховувала на його увагу, бо він дуже багато працює. Так і є, я майже не бачу чоловіка вдома. Чи замучує це мене? Ні, я просто звикла, як і до всього іншого. Чи кохає він мене? Каже, що так, але мені іноді здається, що я тут, тому що йому була потрібна дружина і родина. Таких шалених почуттів, як у Антона, у нього точно немає. Або він не вміє їх демонструвати. Чи можна з цим жити? Так, і навіть дуже добре – тихо і спокійно, без гойдалок.

Роботу я не залишила, мій журнал – це моя друга дитина, чи навіть перша. Щоб мати можливість виховувати Мілану, частину роботи я перевела у видалений формат. Мені допомагають няня та домогосподарка, тому я встигаю майже все, не особливо перенапружучись. Моє життя мене повністю задовольняє, принаймні зараз. Я намагаюся уявити собі, як би склалося моє життя поруч з Антоном, і не можу цього уявити. Усе, що мені залишилося, – спогади про шалене кохання, у якому я згоріла дотла, відродившись до абсолютно нового життя… 

А ще – вдячність Антону, за те, що був у моєму житті і дав мені змогу відчути ці неймовірні почуття, які називаються коханням. Без цього моє життя було б порожнім. Не кожному випадає щастя таке відчувати, як колись сказав Демон. Це подарунок долі, чи вирок… Демона я зустріла одного разу, коли гуляла набережною з Міланою. Він щиро порадів за мене і запросив на чайок, але я більше не зазирала. Не хочу більше копирсатися всередині, коли мене все влаштовує. 

Щодо Юрчика – до речі, він все ще зі своєю жінкою, вже четвертий рік. Не можу повірити, що він зупинився, але схоже, що так. Все так само жартує і не вірить в кохання. Іноді ми вибираємось з ним на тупу комедію з попкорном і регочимо, як підлітки.

Чи щаслива я? Мабуть так. Принаймні, не нещасна так точно. Якось Юрчик поставив мені підступне питання: а якби я знову зустріла Антона, чи кинула б усе заради нього? Відповіді у мене не було…

❤️ Мої любі читачі! Ось і добігла кінця історія Лери - історія шаленого кохання, складного вибору та бурхливих емоцій. Щиро дякую вам, що читали, співпереживали, коментували!

❤️ А хто ще не встиг залишити вподобайку книзі, саме час це зробити. Для мене це - ваша подяка за мою роботу, яка була кропітка і плідна у підсумку. Я вклала в неї багато часу, енергії та частинку своєї душі. Ви читали її безкоштовно, тож не пожалкуйте сердечок ❤️

❤️ Ваш коментар під книгою, що вам сподобалося (якби не сподобалося, ви б не читали цю сторінку))) або навіть просто три сердечка в полі коментаря, мене дуже порадують. Також, прохання не видаляти книгу з бібліотеки, а перемістити її в архів та підписатися на мою сторінку❤️ 

❤️ Бажаю вам завжди приємних вражень від читання! Запрошую до моїх інших творів!