53. Не на часі

Дивно, але додому я приїхала абсолютно спокійна: зник страх вчинити неправильно і відчуття провини. Навіть кохання до Антона стало якимось легким, воно більше не тиснуло на серце. Коли я приїхала до нього, то навіть змогла узяти на руки Аліску. Ні, вона не викликала у мене захоплення чи замилування, просто то була чужа дитина, що потребувала тепла і уваги. Я мовчки дивилася на неї, тримала пляшечку з сумішшю і не відчувала нічого. Можливо, це вже був прогрес, не знаю. Все ж краще, ніж неприйняття.

Коли вона заснула, ми пішли на кухню. Антон налив чай, відкрив солодощі і печиво. Ми всілися поряд, тісно притулившись один до одного. Було так затишно і солодко, що навіть сексу не хотілося. Це було щось більше ніж просто фізичний потяг один до одного. Це було як злиття душ – так я відчувала. Згадалося, як ми так само сиділи колись на березі озера і Антон читав мені свої вірші.

– Ти щось пишеш зараз? – запитала я.

– Зараз ні, – зітхнув Антон. – Нема натхнення. Не той стан душі.

– Шкода…

– Але у мене є для тебе щось, – Антон підвівся. – Я зараз.

За декілька хвилин він повернувся з нотатником – гарним, у дорогій палітурці.

– Почитай, коли буде вільний час, – простягнув він мені його.

– Я хочу зараз, можна? – мене охопило нетерпіння.

–  Краще, коли будеш сама, – порадив Антон. – Я зараз не в настрої занурюватися у вірші.

Довелося погодитися. Ми довго сиділи і згадували минулі часи, час від часу цілувалися і обіймалися, потім неспішно кохалися і знову насолоджувалися обіймами один одного. У мене так чудово було на душі, що у цю мить я зрозуміла, що питання вибору більше не стоїть. Я насолоджувалася життям прямо зараз. Прямо зараз було все, про що я мріяла. Майже все…

– Антоне, я хочу від тебе дитину, – озвучила я своє таємне бажання.

І раптом я відчула, як затишний світ почав згоратися. Антон нічого не відповів, але його руки, що обіймали мене, напружилися. Він завмер, ніби його паралізувало. Якось повіяло холодом, і у мене перехопило подих у поганому передчутті.

– Антоне? – покликала я.

– Так, дівчинко,  – сумно зітхнув він. – Я чую…

– І це все, що ти можеш сказати? – у мене серце обірвалося.

– Я не проти… Але не зараз… Зараз так невчасно, – витиснув з себе Антон. – Я не впораюся зараз з двома дітьми. Аліса ще дуже маленька…

Небо знову впало мені на голову. Він говорив м’яко, наче вмовляючи мене, але його відповідь влетіла розпеченою стрілою у моє серце. Стара рана знову почала кровоточити.

– А коли буде вчасно? Коли я зістарюся і вже нічого не зможу? Я й так не можу звичайним способом. Я не можу відкладати! – я відчула, як сльози побігли по щокам.

– Дівчинко, ну чого ти? – Антон притиснув мене до себе, витер пальцями мої сльози. – Такий чудовий був вечір… Поговоримо про це іншим разом, добре? Я ж не проти. Просто не зараз.

Він наче все говорив правильно, але мені було так боляче, що хотілося втекти звідси і більше не повертатися. Наче він розтоптав мою мрію, яку я ледве наважилася озвучити.

– Не плач, моя дівчинко, – вмовляв Антон. – Все ж добре...

Я кивнула, намагаючись придушити сльози. Ні, він ніколи не зрозуміє, що у мене відбувається в душі! Чомусь я постійно не на часі у нього! Якась випадкова Люся виявилася на часі, а я ні. Доля, навіщо ти так жорстоко зі мною?!

Вечір однозначно був зіпсований і час був повертатися додому. Добре хоч Володимир був у відрядженні – мабуть доля змилосердилася наді мною і відправила його аж на два тижні – і я могла зібратися з думками. Щоб він не бачив мого стану.

Вдома я відкрила блокнот і почала читати вірші, вмиваючись сльозами. Усі вірші були присвячені мені, такі щемливі, глибокі і такі рідні. Ну як він міг написати таке! Я відчувала, що через кожен рядок він зізнається мені у коханні. Що він дійсно відчуває мене і що я для нього дуже багато значу. Ми ідеально підходимо один одному, ідеально відчуваємо один одного, але чому завжди все не на часі?! Чому окрім красивих слів немає реального життя? Чому він одружується з іншою і виховує її дитину? А де для мене місце в його житті?

Відповіді у мене не було. Я перечитувала вірші вже в десятий раз, запам’ятовуючи кожен рядок, що так щемив моє серце. Мені було і добре, і боляче одночасно, і це вимотувало неймовірно. І тоді я зрозуміла, що Юрчик був правий: Антон не зробить мене щасливою! Я вічно буду гойдатися від щастя до відчаю поруч з ним. І з цим нічого не вдієш – він такий, як є. Найкраще наші стосунки складаються, коли ми не живемо разом. А як тепер жити разом та ще з Алісою?..

Коли я це усвідомила, в голові все встало на місце. Ніби відкрилося те, чого я не бачила раніше. Наше з Антоном кохання – це красива романтична казка, але така далека від реального життя. І що тепер з цим робити? Здається, я знала. Але… не могла наважитися, щоб остаточно спалити всі мости і обрати один шлях. Скільки я ще зможу так літати між двох вогнів?..