52. Благословення

Знайоме крісло, запашний чай і непохитний спокій Демона… Я сиділа в його кабінеті і намагалася зібратися з думками, які ніяк не могли оформитися у щось логічне.

– Ти віриш у приворот? – запитала я.

– Поясни, що ти маєш на увазі? – попросив Демон.

Я розповіла, як здуру зварила зілля, намагаючись повернути Антона, як його скуштував ще й Ян (Демон на цьому моменті щиро розреготався) і ось тепер, коли Антон до мене повернувся, а я не знаю, що робити.

– То що, могло то зілля спрацювати? – знову запитала я.

– Спрацювало не зілля, а той намір, який ти у нього заклала, – відсміявшись, вже серйозно пояснив Демон. – Та шалена енергія, яку ти вклала, щоб його повернути, почала розгортатися у потрібному тобі напрямку. У тебе багато сили…

Раптом у мене мороз пішов шкірою, коли я згадала, ще про один свій тогорічний намір.

– А Люся? – тихо прошепотіла я. – Я мріяла, щоб вона померла… Невже це теж спрацювало?..

– Не знаю, – чесно відповів Демон. – Можливо, це просто збіг обставин, така у неї доля, у цієї дівчини. А можливо й ні.

– Ти мене лякаєш!

– Завжди треба бути обережною з бажаннями, особливо, коли в них вкладається стільки сили, – зауважив він.

– Я тоді була у відчаї, не знаю, що на мене найшло, – зізналася я.

– Розумію, – кивнув він. – Але це не виправдовує.

– Ні, я не хочу в це вірити! – вигукнула я. – Не вішай на мене її смерть!

– Я не вішаю, – знизав він плечима. – Ти спитала – я відповів, що знаю.

– Я прийшла, щоб ти мене втішив, а ти ще більше розгойдуєш мої нерви, які й так вже на межі, – звинуватила я його.

– Ти не на межі, не вигадуй, – заперечив Демон. – Зараз з тобою все набагато краще, ніж рік тому. Ти стала сильніше і розумніше.

– Але ж душа моя болить, як і раніше, – поскаржилася я.

– Тому що ти чутлива людина, і відчуваєш набагато більше, ніж більшість людей, я тобі вже казав про це. Це твій дар і твоє прокляття. Така твоя доля.

– Іноді я б хотіла взагалі нічого не відчувати, – простогнала я. – Жити простим життям з Володимиром, видавати журнал, мандрувати і насолоджуватися.

– Так живи, хто тобі заважає?

– Серце, яке тягнеться до Антона, – вимовила я і відвернулася, щоб він не побачив сльози, що набігли на очі.

– Ти можеш обирати, – нагадав Демон. – У тебе є таке право, і тільки у тебе. Або ти пливеш за течією і не скаржишся, якщо занесе кудись не туди.

– Я не можу зараз обрати, у тому й справа.

– В глибіні душі ти точно знаєш, чого хочеш, – підказав Демон. – Зізнайся собі чесно.

Я замовкла, прикрила очі і відкинула голову на підголівник крісла, намагаючись прислухатися до себе. Раптом перед внутрішнім зором постали дві картинки. На одній я з Антоном і Алісою, якась уся нервова, сумна і темна, але іноді дуже щаслива.

А на іншій – з Володимиром, де я успішна, задоволена і легка. Немає ані щастя, ані нервів. Просто спокійне життя. Якщо я дійсно можу обирати, то тільки б дурень обрав першу картинку. Сльози виринули з-під вій і покотилися щоками.

– Побачила? – обережно запитав Демон.

– Так…

– Все в твоїх руках, дівчинко, – підсумував він.

Я розплющила очі і подивилася на нього в упор.

– Ти можеш зробити так, щоб я більше не кохала Антона? – попросила я.

– Ти впевнена? – якось суворо спитав Демон.

– Так… – зовсім невпевнено відповіла я. – Я більше не хочу страждань. Можеш?

– Я можу, але…

– Лише один сеанс гіпнозу, чи що там ще ти можеш. Закодуй мене, дай мені якесь відворотне зілля, – благала я. – Я згодна на все!

– Леро, ти пошкодуєш і дуже сильно!

– Ні!

– Ти можеш зробити це сама, – запропонував він. – Я не хочу у цьому приймати участь, бо ти мене зненавидиш. Наслідків ніхто не може передбачити, якщо зламати долю.

– Гаразд! – нарешті задалася я. – Я зроблю це сама. Сама загіпнотизую свій мозок, щоб він більше нічого не відчував. Як це зараз називається – афірмації чи НЛП. Розберуся!

– Але я тобі не раджу…

– А що радиш? – вибухнула я. – Ти знову провокуєш мене, виводиш з себе. Мені набридлі твої методи!

– Я тебе не запрошував, – нагадав він. – Я лише допомагаю тобі розібратися зі своїми тарганами за твоїм проханням.

Я раптом здулася як повітряна кулька – він був правий.

– То що мені робити? – тихо запитала я.

– Зроби свій вибір і слідуй йому, – почулася порада. – І ніколи про це не шкодуй.

– А це вже складніше, – я посміхнулася.

– Ти же знаєш, чого хочеш в житті?

– Здається, знаю.

– То в чому проблема?

Я постукала по голові, а потім по середині грудей і пояснила:

– Проблема тут і тут.

– Це називається життя, дівчинко! – філософськи зауважив Демон.

Ми замовкли, у кабінеті запала тиша. Було чутно, як за вікном співають пташки, їде транспорт, шуміть вітер, я навіть чула, як стукає моє власне серце. Поступово накотив спокій, якось усе стало зрозуміло на тлі цієї тиші.

– Дякую тобі! І за чай теж! – нарешті відгукнулася я. – Мабуть я піду.

– Ти сильна, дівчинко, – нагадав Демон. – Пам’ятай це! Все, що б ти не зробила, буде правильно.

– Це означає, що ти мене благословив? – пожартувала я.

– Вважай, що так, – Демон тепло посміхнувся.