51. На двох стільцях

Наступного разу, коли я приїхала до Антона, нам не вдалося не те що покохатися, а навіть й чаю попити разом, бо Аліса вередувала, плакала і ніяк не могла заспокоїтися. Що тільки не робив Антон, нічого не допомагало. Можливо її щось турбувало, не зрозуміло. Наче й не хвора. Антон був виснажений і якійсь зовсім пониклий.

А я не знала, чим йому допомогти. Навіть узяла її, пересилюючи себе, на руки, але вона розревілася ще більше. Наче відчувала мою напругу. Години через три Аліса нарешті заснула, а ми втомлені всілися на кухні. Але вже не було бажання ні до чого.

– Часто так буває? – запитала я.

– Не дуже, але буває, – зізнався Антон. – Найгірше, коли вночі вона не спить, а мені вранці на роботу. Це треш, я ледве ноги тягну. Взагалі то вона спокійна дівчинка, але буває і таке. Якби була мама, було б простіше, їй її не вистачає…

– Мені шкода, правда, – сказала я.

– Вже нічого не зробиш, – знизав плечима Антон.

– А ти не думав… віддати її батькам Люсі? – обережно запропонувала я.

– Ти що? – Антон аж сіпнувся. – Вона ж моя донька! Як я її віддам?

– Тобі було б легше…

– Ні, дівчинко, про це мова навіть не йде, – впевнено мовив Антон.

І навіщо я це спитала? Його відповідь вколола мене у саме серце. Хитка надія, що ми могли би бути лише удвох, розсипалася в прах. Аліса – це назавжди! А я б хотіла мати власну дитину – мою і Антона. Якщо це взагалі можливо після всього… Як це все поєднати?..

Я мовчки допила свій чай і поїхала додому. Антон навіть не запропонував залишитися, настільки він був виснажений. Вдень працював та й завтра на роботу. Колись треба йому відпочивати. Невідомо ще, чи не буде ніч безсонною. Мені було його щиро шкода.

Можливо треба було залишитися та поняньчитися з Алісою, щоб він хоча б трохи поспав, так було б правильно… Але, як тільки я її торкалася, мене миттєво відкидало у ту мить, коли я лежала безпомічна на кріслі, стікаючи кров’ю… і вирок лікаря: «Нажаль, ви втратили дитину…» І біль, що причаївся глибоко в середині, випірнав назовні. Я не хотіла свідомо мучити себе.

Справа в тому, що після втрати дитини я більше не могла завагітніти. Лікарі казали, що зі мною все добре, просто потрібен час відновитися, але пройшло вже більше двох років, а я, схоже, так і не відновилася. Звісно, я не втрачала надії, але десь глибоко в середині жив страх, що цього може ніколи і не статися. 

Я їхала додому, намагаючись придушити сльози, що просилися назовні. Якось все було не так. Чому Антон раптом мені подзвонив? Чому сказав, що кохає? Чому саме зараз, а не тоді, коли я намагалася його повернути?

Раптом мене осяяло: невже це наслідки того зілля? Невже воно все ж спрацювало, хоч і відклалося в часі? Ні, я свідомо не вірила в цю нісенітницю, але результат був на лице, як кажуть. Я згадала бабусю, яка пророкувала, що я ще про це пошкодую. У мене сироти пішли шкірою… От не треба лізти туди, де нічого не тямиш! Як зараз все це розгрібати – невідомо. А ще є Володимир…

З ним ми кожного дня спілкувалися телефоном. Я намагалася поводитися так, ніби нічого не відбувалося. Не знаю, чи вірив він мені? Юрчик теж кожного дня дзвонив і вправляв мені мозок. Десь на четвертий день я вже нічого не хотіла – ні Антона, ні Володимира. На роботі був дуже щільний графік, я викладалася по повній і сильно втомлювалася. Мені хотілося спокою, тиші і ні про що не думати.

Я планувала провести весь вихідний день у суботу з Антоном, але не вийшло, тому що зранку раптом подзвонив Володимир, запитав, чи я вдома, а я не змогла збрехати. Він швидко до мене приїхав, бо сказав, що дуже скучив. Звісно, я не могла йому відмовити. Не знала, як дивитися йому у вічі. Здавалося, що у мене на лобі написана моя зрада.

– Ти виглядаєш втомленою, – зауважив він. – Можливо все ж тобі треба допомога? Я можу допомогти підшукати няню твоєму братові…

– Все добре, – заперечила я. – Дійсно, трохи втомилася, але це не є проблемою. Роботи теж багато, новий номер вже термін підтискає. Просто треба виспатися. 

– Хотів тобі запропонувати поїхати за місто на весь день, – сказав Володимир.

– Мабуть я відмовлюся, – злякалася я. У мене були інші плани, і Володимир в них не вписувався. – Наступного разу… Краще відісплюся.

Ми пообідали в ресторані, а потім поїхали до нього. Я бачила, як він палає бажанням і відмовити не змогла. Мені наче й приємні були його дотики, але все було не те. Я заплющувала очі і згадувала Антона, по іншому не могла розслабитися. Найскладніше було, щоб Володимир нічого не запідозрив. Я не отримала ніякого задоволення, відчуваючи себе брудною повією. Звісно, він відчув, що я не така, як завжди.

– Схоже, ти дійсно втомилася Лерочко? – турботливо запитав він.

– Не уявляєш як, – зітхнула я, і це була щира правда.

– Чим тобі допомогти?

– Все невдовзі владнається, – знизала я плечима. – Просто треба відпочити.

І він не наполягав – відвіз мене додому, де я дійсно просто дозволила собі відіспатися. Я була йому вдячна за розуміння і за те, що не ставив зайвих запитань. Переселення теж поки що відкладалося на невизначений термін. І слава богу!

Минув тиждень, відведений Юрчиком, і навіть більше, але нічого не змінилося. Час від часу я навідувалася до Антона. Іноді було все чудово, а іноді, коли Аліса вимагала уваги, все було кепсько. Нам не вдавалося навіть поцілуватися чи попити чаю. Мене це засмучувало і дратувало. І моє ставлення до дитини не змінювалося, як я себе не вмовляла.

Ейфорія, яка охопила мене після першої зустрічі, кудись поділася. Буденність життя вбивала усі райдужні мрії. Антон щоразу говорив, що кохає мене, від чого серце мліло, а коли я питала, як ми будемо жити далі, він лише знизував плечима. Я балансувала між двома чоловіками, не в силах прийняти рішення.

– Лерко, ти вже зав’язала зі своїм Антоном? – якось подзвонив мені Юрчик.

– Ні…

– Чого чекаєш? Коли Володимир все дізнається?