50. Поруч з раєм - двері в пекло

Ввечері, ледве дочекавшись того вечору, я знову мчала в таксі до Антона, забувши про докори сумління. Накупила їжі, подарунків, не забула й про малечу, прихопивши декілька іграшок, хоча їй ті подарунки ще до одного місця, але мені здавалося, що так буде правильно. Антон відчинив двері і я впала у його обійми. Цього разу поцілунок, від якого я втратила голову, ніхто не перервав, бо Аліса щойно заснула, як сказав Антон.

Після поцілунку ми плавно перемістилися на кухню, бо більше не було куди. Квартира була однокімнатна, а в кімнаті спала дитина. Не знаю, як справлявся Антон, але він навіть вечерю встиг приготувати до мого приїзду. Мене це порадувало, тому що це означало, що він про мене думав.

– Що у тебе за журнал і звідки він узявся? – запитав Антон, коли ми вечеряли.

І тут я ледве не вдавилася – розповісти правду чи збрехати? Боже, знову брехати! Ні, я не можу, досить з мене Володимира. І я вирішила бути відвертою з Антоном. Якщо йти то вже до кінця, нехай знає все.

– У мене є чоловік… заможний. Він запропонував мені очолити видавництво журналу… – я говорила і дивилася в очі Антона, чекаючи його реакції.

– Навіть так, дівчинко? – сумно констатував він.

– Так, – підтвердила я.

– Звісно, ти маєш право… Це не дивно. Ти така гарна, розумна і заслуговуєш на все це…

– Антоне, ти від мене пішов, – нагадала я.

– Так… Але ж це ти мене прогнала, – нагадав він.

– Так… Я не могла впоратися з емоціями, думала, нам краще побути нарізно і заспокоїтися. От і заспокоїлися… – я гірко посміхнулася.

– Люся – то була випадковість, – спробував виправдатися Антон. – Або доля…

– Ти не уявляєш, як мені було погано, коли ти пішов до неї! – зізналася я. – Я не знала, як це пережити. А потім з’явився Володимир… Мені знову захотілося жити.

– Я розумію, ти вільна, – він опустив погляд додолу.

Антон говорив, а моє серце стискалося, бо я бачила, як йому було боляче це прийняти. І він не прикидався – це було очевидно.

– Вибач, я не мав права знову тебе чіпати, – зітхнув він. – Насправді я довго вагався, щоб подзвонити тобі. І нарешті зрозумів, що не можу цього не зробити. Мабуть це було дуже егоїстично з мого боку. Але я весь час сумував за тобою. Мені тебе не вистачало…

– А Люся? Ти кохав Люсю? – вирвалося у мене.

Антон підвів очі і подивився на мене.

– Це була помилка, – зізнався він. – Але я не міг її кинути. Просто не зміг. З-за своєї недбалості. Вона така довірлива… була… Вона мила, хороша, як дитина. І вона у мене закохалася. Чи кохав я її? Мабуть десь так… як молодшу сестру… Але те, що я відчував і відчуваю до тебе – це зовсім інше. Це так глибоко всередині моєї душі, ти для мене така рідна, дівчинко. З нею такого не було… Ти як моя друга половинка…

Я сиділа приголомшена. Як я хотіла почути ці слова тоді, раніше, коли вмирала від болю. Усвідомлення, що Антон не брехав – я це бачила і відчувала – перевертало все у моїй душі. Йому не було сенсу мені брехати. Щоб повернути мене, бо йому важко? Та я й без його зізнань вже готова повернутися. Можливо, просто настав час, коли нарешті ми можемо говорити відверто.

Але чому все так невчасно трапляється?.. Я відчула, як накотили сльози, і я не могла їх стримувати. Солоні струмочки побігли моїми щоками. Антон нахилився до мене і торкнувся пальцями обличчя, намагаючись ї витерти.

– Не плач, дівчинко, бо я теж зараз заплачу. Я розумію, що вже пізно і нічого не зміниш, але як є.

– А мене ти кохаєш? – прошепотіла я.

– Кохаю, моя дівчинко! – тихо мовив Антон. – Завжди кохав!

Моє серце ледве не розірвалося, здавалося, я зараз задихнуся від почуттів, що мене охопили. Як же мені було добре! Ось воно – справжнє кохання! Взаємне! 

– І я тебе кохаю, Антошо! – відповіла я, намагаючись проковтнути сльози. Але цього разу це були сльози щастя. – Ти теж моя половинка!

«Ну от і все! – подумала я. – Вибір зроблено. Вибач мене, Володимире! І Юрчик теж…»

Антон торкнувся моїх губ, і ми розчинилися один в одному, злившись один з одним кожною клітинкою. Боже, яке я відчувала щастя! Безмежне, всепоглинаюче, гірке і солодке одночасно! Та за цю мить життя можна віддати! Цього разу ми кохалися неспішно, так, наче у нас попереду була вічність, насолоджуючись кожним дотиком. Час зупинився для нас, відкриваючи двері в рай…

Але поряд з раєм завжди у сусідніх дверях знаходиться пекло. Як я могла про це забути?

– У-а, у-а! – повернув нас у реальність Алісин плач.

Антон відразу схаменувся, вивільнився з моїх обійм.

– Вибач, дівчинко, треба подивитися…

– Так, звісно, – погодилася я, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля роздратування.

Цей плач раптом зруйнував усю ту щасливу мить, що ми так важко вибудували. І я зрозуміла, що ми ніколи не будемо двома половинками по-справжньому – тому що там, у сусідній кімнаті, лежить ще одна половинка, реальна, жива половинка Антона, яка прямо зараз безцеремонно постала між нами. І вибір буде завжди на користь неї. Не встигла я насолодитися своїм щастям, як воно вже затріщало по швах.

Мабуть треба було піти, допомогти Антону, але я не могла себе пересилити. Порожнеча, яка здавалося зникла, знову почала закрадатися у мою душу. Мені хотілося, щоб були лише ми удвох: тільки я і Антон. Але це вже не можливо, ніяким чином. Я сумно видихнула, налила собі у келих вино і зробила ковток.

Антон заколисав Алісу і повернувся з винуватим поглядом.

– Заснула? – уточнила я.

– Так, – кивнув він і сів поряд зі мною, обійняв мене за плечі, поцілував в обличчя.

– Що нам робити Антоне? – запитала я.

– Я б хотів, щоб ми були разом, – зізнався він.

– А Аліса? – напружилася я.

– Аліса – моя донька, – нагадав Антон. – Я ж не можу її покинути.

Порожнеча всередині розповзалася все ширше, торкаючись тих глибин, де зачаїлася пам'ять про дитину, яку я втратила, про мої сльози і мої страждання, і поступово поглинала щастя, яке щойно здавалося вічним…