49. Я - брехуха!

Вже в машині я дістала телефон, щоб відповісти Володимиру, але тримала його в руках і не могла наважитися. Що я йому скажу? А якщо він відчує по моєму голосу, що я щойно його зрадила? Мені здавалося, що зараз у мене просто на лобі написано, що я тільки що була в обіймах іншого. А може навпаки – це я зраджувала Антону з Володимиром? А зараз повернулася до того, кого кохала… Боже, якійсь сюр! Ні, я не можу зараз розмовляти з Володимиром.

Я розблокувала телефон і написала повідомлення – мені потрібно було відтермінувати розмову, щоб він не чув мій голос.

«У мене дещо трапилося в родині. Вибач, не можу говорити. Зі мною все добре, не хвилюйся. Зателефоную тобі завтра». Натиснула надіслати і завмерла, чекаючи реакції. З’явилася позначка, що він прочитав. Я не дихала, поки чекала відповідь.

«Добре, чекаю. Сподіваюсь, Лерочко, з тобою дійсно все добре? Якщо потрібна допомога, я готовий приїхати у будь-яку мить» – написав Володимир.

«Допомога не потрібна, це трапилося не зі мною. Цілую!» – відмахнулася я і заспокоїлася. У мене є ніч, щоб зробити свій вибір.

Діставшись додому, я важко впала на своє знайоме ліжко, яке вже стільки витримало моїх пригод. На свою знайому подушку, просочену моїми сльозами. Але зараз плакати не хотілося зовсім. В душі я раділа і посміхалася, згадуючи наші обійми з Антоном. А голова моя розривалася від суперечливих думок і згадок за Володимира. І куди мені ту голову врешті-решт приклонити?.. 

Коли задзвонив телефон, я аж підстрибнула. Ні, тільки не Володимир! Схопила слухавку і видихнула – Юрчик! Мій дорогий друже – саме ти мені зараз потрібен!

– Леруню, що трапилося? – замість привітання запитав Юрчик.

– Чому ти питаєш? – здивувалася я, бо окрім мене і Антона ніхто не знав, що зі мною трапилося. Чи може Володимир приставив до мене шпигунів?

– Леро, сподіваюсь, ти не робиш дурниць? – насторожено запитав друг. – Мені зателефонував Володимир і запитав, чи не в курсі я, що у тебе трапилося?

– Ох, Юрко! – зітхнула я. – Роблю, ти правий…

Мені потрібно було виговоритися, інакше моя голова просто розірветься до ранку.

– Лерка! – вигукнув він. – Я тебе вб’ю! Ти де?

– Я вдома… Вже…

– А де була?

– У Антона, – витиснула я з себе.

– Ні! Ні, я не хочу цього чути! – заволав Юрчик. – Звідки він узявся? Ти що здуріла?

– Він мені сам подзвонив, – розповіла я. – Його Люся померла. У нього донька…

– От грець! І ти поїхала його втішати? Я правий?

– Так…

Я чекала, що друг зараз буде лаяти мене останніми словами, але він мовчав.

– Юро, я не встояла, навіть і сумнівів не було, – зізналася я. – Я так довго цього чекала. А якщо чесно, саме цього й чекала весь цей час.

– Дурненька… – сумно мовив Юрчик. – І що з тобою робити?

– Я не знаю…

– Я знаю, – як завжди узяв ініціативу в свої руки друг. – Слухай, я скажу Вовчику, що у твого зведеного брата нещодавно померла дружина і він залишився з новонародженою дитиною. І ти поїхала йому допомагати, бо більше немає кому. Це майже правда, – запропонував Юрчик. – Скільки тобі треба часу, щоб прийти до тями?

– Мені здається, я вже ніколи до неї не прийду, – зітхнула я. – Юро, я повернуся до Антона. І у мене немає зведеного брата.

– Це не важливо, значить буде, – друг був налаштований рішуче мене рятувати. – Я прикрию твою дупу, а ти, якщо вже тобі дуже кортить, накохайся з тим Антоном і повертайся до Вовчика. Тижня тобі вистачить? Лерка, не руйнуй своє життя, я тебе прошу!

–  Юро, ти мене не чуєш, я хочу бути з Антоном, а не з Володимиром, – спробувала я заперечити.

– Ні, ти не можеш бути з ним! Він тебе не зробить щасливою. Як ти не розумієш? Ти втратиш все, що маєш зараз, і залишишся на бобах. Будеш няньчити чужу дитину замість того, щоб будувати своє майбутнє. Леро, отямся!

– Я не можу… – прошепотіла я.

– Зможеш! – наполягав друг. – Ти повинна!

Я розуміла, що Юрчик має рацію. Те саме мені твердив мій розум, але я не хотіла їх слухати: ні розум, ні друга. Я хотіла слухати своє серце, яке саме сьогодні ніби ожило. Порожнеча зникла!

– Даю тобі тиждень, щоб розібратися з Антоном і своїми почуттями. Не роби зараз нічого, не приймай рішень, не руйнуй стосунки з Володимиром, просто візьми паузу. Я обставлю все так, що він мені повірить, ти ж мене знаєш. Домовилися?

– Гаразд, – нарешті погодилася я, тому що це було саме розумне рішення на цей час. А далі буде видно. – Дякую тобі за підтримку!

– Моя ти, дурненька, – жалісливо мовив Юрчик. – І коли ти вже наберешся розуму…

– Мабуть, вже не в цьому житті, – пожартувала я.

– Іншого не буде, – заперечив він. – Не будуй собі ілюзій.

Ми попрощалися і я видихнула. За допомогою Юрчика я отримала відтермінування і від цього мій розум заспокоївся.

Наступного дня я прокинулася вже більш зібраною. Душа моя потайки раділа знову отриманому щастю, нехай хиткому, але вистражданому.

Вже з роботи я подзвонила Володимиру і, зібравшись з духом, розповіла йому казку, що запропонував Юрчик. Володимир поспівчував мені і запропонував допомогу, але я, звісно, відмовилася, сказавши, що ми справляємось, а невдовзі знайдемо няню для дитини і все має налагодитися.

Я намагалася сама повірити у те, що говорила, але відчуття себе зрадницею з’їдало мене зсередини. Чи повірив він мені? Наче так, але ж він не дурень, і довго брехати я не зможу, особливо, коли ми зустрінемось віч на віч. Мені все одне доведеться обирати, просто зараз у мене невеличкий перепочинок. Потай я сподівалась, що все розрулиться якось само по собі.