48. Холодний душ

Я знову швидко ковтнула, щоб не думати, відчуваючи, як в голові вже затуманилося, а те, що стискало в середині, почало відпускати. Бажання відчути його обійми, з яким я сюди їхала, почало розширюватися і врешті-решт охопило мене повністю. Я посунула свій стілець ближче до Антона і притиснулася до нього, відчуваючи тепло його тіла. Він відреагував і обійняв мене вільною рукою, а я поклала голову йому на плече. Серце моє пришвидшилося.

Ми допили кожен свій келих, а коли поставили їх разом на стіл, Антон узяв канапку і простягнув її мені до рота.

– З’їж, дівчинко, ти мабуть голодна після роботи, – запропонував він.

Його турбота мене розчулила. Я повернула голову і вкусила шматочок, торкнувшись губами його пальців. Повільно прожувала і знову вкусила. Він терпляче чекав, коли я доїм цю канапку, годуючи мене, як дитину. Це було так щемливо! Нарешті я взяла до рота останній шматочок з його руки і повернула голову. Наші погляди зустрілися… Я проковтнула цей шматок, не жуючи, не знаю, як тільки не вдавилася. А далі все понеслося некерованим буревієм.

Антон торкнувся рукою мого обличчя і нахилився до мене. А мене накрило так, що аж в голові запаморочилося. Я першою поцілувала його, розвертаючись усім тілом і притискаючись до нього. У наступну мить я вже сиділа у нього на колінах, задихаючись від поцілунку, розпалюючись все більше. Моя вузька ділова спідниця була незручною і невдовзі її довелося позбавитися, як і ділової блузки, що полетіла кудись за мою спину.

Я більше не думала ні про що, я вся була у цій довгоочікуваній близькості, жадібно притискаючись до Антона. Його руки блукали моєю спиною, опускалися нижче, примушуючи мене тремтіти...

– Дівчинко моя! – шепотів Антон. – Ти тут! Моя мила…

Прийшла до тями я, коли ми швидко добігли цю «стометрівку», виклавшись на повну, і лежали, тісно обійнявшись, на холодній підлозі цієї кухні на купі наших речей.

– Як я скучила за тобою! – зізналася я.

– Мені тебе не вистачало, – відповів Антон. – Якби ти знала…  Пробач мені!

– Пробачаю, – прошепотіла я. – А якби ти знав… Хоча, краще не треба…

Господи, яка я була щаслива у цю мить! Те, про що я колись мріяла, поливаючи сльозами свою подушку, здійснилося. Більшого мені у той момент нічого не було потрібно. Так би й лежала вічність, дивлячись на відблиски вуличних ліхтарів на стелі, що вже горіли за вікном. Антон перебирав пальцями моє коротке руде волосся, від чого я просто мліла.

– Ти обрізала своє волосся, – зауважив він.

– Так, почала нове життя, – посміхнулася я.

– Ти дуже змінилася, дівчинко…

– Ти не залишив мені вибору…

– Так склалося…

– Вже не важливо…

Антон підвівся наді мною, подивився мені у вічі і ніжно торкнувся моїх губ.

– Підводься, ти замерзнеш, – нагадав він, притримуючи мене за спину.

– Піду грітися у ванну, – посміхнулася я, відриваючись від підлоги.

Я стояла під теплим струмом води і посміхалася сама собі. Не хотілося думати, зважувати, аналізувати… Моє тіло ще пам’ятало дотики Антонових рук, від чого було так млосно. Десь далеко залишилося моє теперішнє життя, від якого я втекла, наплювавши на всі правила гри.

Що буде далі мене зараз взагалі не хвилювало. Головне – я отримала те, про що вже й не мріяла, що поховала десь в глибині душі, не сподіваючись. А тут такий подарунок! Все моє єство випромінювало щастя, у якому я розчинялася без залишку…

Але теперішнє життя само нагадало за себе, коли я почула дзвінок, що лунав з моєї сумки десь у коридорі. Серце завмерло – це була мелодія, яку я поставила на дзвінок Володимира. Чорт! Як же невчасно! І що мені робити?

– Леро, тобі дзвонять, – Антон прочинив двері ванної і простягнув мені телефон.

А я не наважилася його узяти. Якщо я відповім, то все зруйнується, а я цього не хотіла. Я повернула кран, щоб виключити, але не розрахувала і, перекрутивши, ввімкнула холодну воду. На голову мені полився льодяний душ, від якого я аж відстрибнула у бік, зойкнувши. І це мене нарешті отверезило. Холодний душ у прямому сенсі охолодив мої гарячі почуття і повернув в реальність.  

– Поклади, я потім передзвоню, – сказала я, вимикаючи кран. – У мене руки мокрі.

Антон поклав телефон, що продовжував дзвонити, на край мийки і потягнувся до мене. Обійняв мене усю мокру і притиснув до себе. Я обійняла його за шию, але щось вже було не так. Цей дзвінок зруйнував те крихке щастя, що я вкрала цього вечора. Я навіть боялася поглянути у бік телефона, ніби з нього міг вистрибнути сам Володимир. Я почувалася зрадницею, і від цього всередині шкребли кішки.

Телефон замовк, а я вивільнилася з рук Антона і потягнулася до рушника, ховаючи очі. Я боялася, що Антон помітить мій стан. Не хотілося нічого пояснювати нікому, ні Антону, ні Володимиру. Було шкода, що все розсипалося і хотілося втекти, сховатися в своїй квартирі і зібратися з думками.

– Я мабуть поїду до дому, – сказала я.

– Невже? – здивувався Антон. – Ти можеш залишитися, – чи то запитав, чи запропонував він. – Мені так багато треба тобі сказати…

Я завагалася, мені теж багато чого хотілося йому сказати, і не тільки – хотілося знову відчути, як разом калатають наші серця… І тут я згадала за Алісу, що сопіла десь у кімнаті. Залишитися?! Щось я не була готова до того, щоб залишитися у цій кімнаті разом з нею.

– Не цього разу, – рішуче похитала я головою.

– Як хочеш, – Антон погодився, але голос його був сумний.

– Завтра важлива нарада на роботі, – спробувала я виправдатися. – Я ж тепер головний редактор, я тобі не розповіла… Мені треба підготуватися…

– О, вітаю! – Антон здивувався. – Тебе підвищили?

– У мене свій журнал, – не втрималася я похвалитися.

– Навіть так?

– Я тобі пізніше все розповім, – пообіцяла я.

– Звісно, – кивнув Антон. – Мабуть ми довго не спілкувалися.

– Дуже довго…

– Приїжджай, коли побажаєш, – запропонував Антон.