46. Пізанська башта

Але не дарма я боялася, що доля щось приховала в рукаві. Не встигла я насолодитися своїм флеш-роялем, як пролунав дзвінок.

Я сиділа у себе в кабінеті і готувалася до редради з наступного номера. Переглядала сітку номера, пропозиції для рекламодавців, крутила в голові ідеї, як раптом…  У мене аж руки затрусилися, коли  побачила ім’я того, хто дзвонив. Весь мій світ захитався від цього дзвінка.

Я дивилася і не могла примусити себе відповісти, як не могла і не відповісти. Всередині усе розривалося, серце шалено калатало. Ну навіщо? Чому саме зараз, коли я нарешті піднялася на ноги і впевнено подивилася в майбутнє?

«Ні, я не буду руйнувати свій світ!» – вирішила я…

І відповіла на дзвінок.

– Привіт, дівчинко! – почулося зі слухавки.

Серце миттю розлетілося на шматочки від цього до болю знайомого голосу.

– Привіт, Антоне, – ледве вичавила я з себе голосом, що зривався.

– Як ти живеш? – запитав він, наче ми учора тільки попрощалися.

Я не могла зібрати до купи думки і почуття, не в силі вимовити хоч речення. Виявляється, як мало мені треба, щоб все, що будувалося майже рік, перетворилося на Пізанську башту. Чи втримаю я її, щоб вона не впала? Я не була впевнена. 

– У мене все чудово, – я намагалася тримати спокій.

– Радий за тебе… – якось сумно мовив Антон.

– Чому ти дзвониш? – я вирішила не тягнути кота за хвіст.

– Хотів почути, що у тебе все добре, – відповів Антон, але я відчувала, що це зовсім не те, що він хотів сказати.

– А у тебе все добре? – насторожилася я.

– Не все… – зізнався Антон.

Моє серце завмерло у поганому передчутті. Ні, я не хочу нічого чути! Треба кинути слухавку! Треба все це зупинити, поки не впала ця клята башта. А втім запитала:

– Що трапилося?

– Люся… померла… – глухим убитим голосом вимовив Антон.

Якщо порівняти відчуття, коли небо падає на голову, то це був той самий момент. Я відчула, що башту вже не зупинити.

«Кінець моєму щастю», – стуканула думка в голові. Одночасно мені стало зле, радісно і страшно. І весь цей букет почуттів накрив мене по самі вуха. Колись я мріяла, щоб ця Люся померла і звільнила мені дорогу до Антона. Але чому це трапилося так невчасно?! Чорт забирай, коли я вже цього не хочу. Мені байдуже зараз на цю Люсю!

У мене інше життя, у мене флеш-роял, у мене мій журнал і чоловік, про якого можна тільки мріяти! А ще є Антон, рідний голос якого зараз називає мене «дівчинка» і перевертає все у душі. О, господи, за що мені все це?!

– Що трапилося? – тихо спитала я.

– Післяпологова кардіоміопатія… Були складні пологи… Гормональні зміни…  – якось винувато розповідав Антон. – Потім у неї почалися проблеми з серцем. Але вона списувала це на післяпологовий стан. Якби вчасно пролікували, а так все зайшло дуже далеко. Не врятували…

Я слухала і не могла повірити, точніше, не хотіла вірити. Мені не потрібно це знати зараз, я не хочу повертатися до минулого! Господи, чому ти не зробив так, щоб я не відповіла на цей клятий дзвінок?!

– А ти як? – запитала я Антона.

– По різному, – зітхнув він. – Іноді буває так кепсько, що душа вивертається. А іноді наче все в порядку. Це я винен, треба було наполягати, щоб Люся йшла до лікаря вчасно, але я цього не робив. Часу не було, працював багато, якраз підвернулися два гарних замовлення, монтували рекламні конструкції і вдень, і в ніч. Приходив і падав в ліжко, а вона мовчала… Вона завжди була така, зайвий раз на пожаліється. Лише коли стало зовсім погано, зізналася. Потім закрутилося – лікарі, обстеження, лікарня… і одного дня мені подзвонили, що все… Це сталося два місяці тому.

У мене мороз йшов шкірою, коли я це слухала. Згадалися слова Демона, що всі колись помруть, ніхто не вічний. Я згадала себе, коли переслідувала цю Люсю з ножем і здригнулася – якій жах! Я точно була не в собі! Так хотіла тоді її смерті, а зараз було шкода цю зовсім молоденьку дівчину.

– Співчуваю, – щиро мовила я. – А дитина?

– У мене донька… Аліса… їй п’ять місяців, – повідомив Антон.

– Тобі потрібна допомога? – хтось замість мене запитав.

Чому у мене не відібрало мову, щоб я ніколи цього не вимовила?!

– Мені дуже важко, – зізнався Антон. – Особливо у душі…

Пізанська башта рухнула остаточно, а разом з нею увесь мій щасливий світ.

– Я приїду до тебе сьогодні ввечері, – рішуче пообіцяла я. – Після роботи.

– Буду тобі дуже радий, дівчинко! – щемливо мовив Антон.

Я поклала слухавку і вронила голову на стіл. Мені кінець! Мене ніщо вже не врятує. Мені було так погано, що я думала зупиниться серце, яке зараз розривалося від суперечливих почуттів. Мій флеш-роял полихав вогнем, що поглинав рештки щасливого життя.

Тремтячими руками дістала з косметички пігулку валідолу, що валялася там ще з минулих часів, і поклала до рота. Глибоко вдихнула, щоб повітрям перебити цей термоядерний смак, що аж обпікав язика. За декілька секунд почало попускати і разом з тим активізувалися думки.

Вся моя душа хотіла одного – поїхати до Антона і приснутися до його грудей. Весь мій здоровий глузд кричав, ні, він волав: «Ні! Ні в якому разі! У тебе є Володимир, у тебе є журнал. Ти щаслива!»

«А чи справді щаслива?» – питав якійсь підступний голос з підсвідомості. У цю мить мені здавалося, що це брехня, що немає ніякого щастя насправді. А буде воно лише тоді, коли я нарешті опинюся в обіймах Антона. Що я брехала собі весь цей час, а зараз нарешті відверто зізналася.

Стук у двері повернув мене до реальності.

– Так, – з великим зусиллям відповіла я.

Двері прочинилися і в них з’явилася голова випускаючого редактора.

– Валеріє, вже п’ять хвилин, як почалася нарада, – нагадала Ірина.

– Вже йду, – відповіла я.

«Господи, дай мені сили дійти на ту нараду!» – благала я.

Не знаю, як я відсиділа нараду, хто відповідав замість мене, і взагалі про що йшла мова. Я чекала лише тієї миті, коли нарешті сяду в таксі і помчуся до Антона…