44. Пропозиція

Я сиділа напроти Володимира на його сучасній кухні і кліпала очима. Моя свідомість відмовлялася сприймати те, що я зараз почула. Я так і застигла з чашкою кави на півдорозі.

– Ну що, Лерочко, як ти дивишся на мою пропозицію? – уточнив він.

Чесно, я очкувала чогось іншого, наприклад, пропозицію жити разом або одружитися…

«Леро, я пропоную тобі заснувати свою редакцію і очолити її, – ошелешив мене Володимир декілька хвилин тому. – Стартовий капітал я гарантую. З тебе: організація, підбір персоналу, керування та все інше, що там потрібно. Я пам’ятаю, що тобі не подобається займатися фінансовими питаннями, тому я надам тобі перевіреного фінансового директора, а ти очолиш видавницьку діяльність».

Чи мріяла я про таке?! Лише уві сні! Так, я б теоретично хотіла мати своє видавництво або редакцію, але для цього потрібні кошти і не малі. Узяти мені їх ніде, хіба що поросити у мами, що живе за кордоном зі своїм новим чоловіком. Але вона сама там на пташиних правах, не хоче зайвий раз зайву копійчину попросити. Хоча Карл і заможна людина, але жлобкувата, як я встигла помітити, втім, як усі німці.

І ось переді мною сидить Володимир і пропонує мені здійснити мрію всього життя. І я навіть йому не дружина, а так, жінка, з якою він зустрічається вже десь півроку.

Мій мозок шалено почав оцінювати усі переваги, недоліки та риски. А головне – як я за це буду розраховуватися!

– Це тебе зовсім ні до чого не зобов’язує, – наче прочитав мої думки Володимир, бачачи мій ступор. – Вважай це інвестицією з мого боку.

– Я не можу так просто прийняти цю інвестицію! – витиснула я нарешті з себе.

– А подарунок можеш? – посміхнувся Володимир.

– Це дуже коштовний подарунок…

– Хіба я не можу його зробити для… жінки, яка мені подобається?

Остання фраза мене вколола – він сказав «подобається», а не коханої жінки. І ось тут був напряг. За весь цей час він жодного разу не казав про кохання, так само як і я. Я насправді не зовсім розуміла його ставлення до мене. Куди ведуть наші стосунки?

Іноді мені здавалося, що він дивиться на мене закоханими очима, а іноді – ніби я черговий його бізнес-проект. Ось як зараз, наприклад. В цілому, мені гріх жалітися: він оточив мене турботою, подарунками. Він майже відразу вручив мені картку з безлімітом, хоч я й брикалася, але він сказав, щоб я його не принижувала відмовою, і я погодилася.

Моя гордість спочатку бастувала, я не брала з неї ані копійки, але він наполегливо нагадував, щоб я не займалася дурнею і витрачала гроші, які він регулярно на неї кидав. Юрчик мені весь мозок виніс, навчаючи, як треба поводитися. Звісно, мій друг знав за всі мої таргани і тільки дивувався, мовляв, коли ти, Лерка, вже розуму наберешся. І першу покупку ми зробили з ним разом, коли він просто примусив мене оплатити її з подарованої картки, а не з моєї власної.

У мене почав глючити мій старенький самсунг, якому було вже роки три, і я попросила Юрчика скласти мені компанію у поході в магазин за телефоном, бо сама не дуже в темі усіх цих гаджетів. З його легкої руки я обрала останню модель айфону і поскаржилася, що це останні гроші на моїй картці, які доведеться заплатити, може краще зупинитися на самсунгу?

 І тоді він видер у мене цю картку з рук і наказав:

«Діставай Вовкину карту!».

Я почервоніла – мені так було соромно перед продавцем.

«Юро, не влаштовуй цирк! – попросила я. – Я взагалі не буду нічого купувати».

І тоді він вихопив у мене сумочку, дістав звідти іншу картку і приклав її до терміналу. Я ледве свідомість не втратила, не битися ж ним. І головне – вже не втечеш! А продавець швиденько видав чек і привітав з покупкою. Довелося змиритися.

З часом я все ж переламала себе, знову теж не без шпиньків Юрчика, і почала використовувати Вовкину карту, як її обізвав друг. 

Володимир був щирий і дійсно не жлоб, як мамин чоловік. Можна сказати, що я витягла щасливий квиток у житті, а зараз так взагалі – зірвала джек-пот. Мабуть, якби у мене було до нього кохання, то б теж чекала відповіді, а так – мене все влаштовувало. І знову я відчула, що він пропонує мені чергову угоду, як зі стосунками, на які я, до речі, погодилася.

Але ж мене влаштовують такі стосунки, чого скаржитися? Принаймні зараз, на інші я не спроможна. То чому б не прийняти нову угоду?.. Можливо він взагалі по-іншому не вміє поводитися з жінками?

– Пропозиція цікава, – кивнула я.

– Чудово, тоді можеш починати, шукай приміщення, персонал, пиши концепцію, бізнес-план, – сказав Володимир.

– Та я ніколи в житті його не писала, той бізнес-план, – зніяковіла я.

– Я знайду тобі спеціалістів, які напишуть, а тобі треба буде лише коригувати під свої потреби. Не хвилюйся!

Я відчула, як адреналін вже побіг венами, збуджуючи мозок. Нова ідея вже захопила мене. І я зрозуміла, що відмовлятися буде зовсім безглуздо.

– Добре, я спробую, – намагаючись говорити впевнено, сказала я.

– Я дуже радий! – Володимир потягнувся до мене і поцілував. – Леро, ти впораєшся! Якщо щось треба, я завжди поруч. Пам’ятай це…

Остання фраза була сказана так тихо і щемливо, наче зізнання у коханні, що я аж розчулилася.

– Дякую тобі! – щиро відповіла я.

Угоду ми скріпили поцілунком, від якого голова пішла обертом, і відсвяткували одночасним фейєрверком у спальні.

«От що тобі ще треба, Леро?» – запитала я себе, коли виснажена і задоволена лежала поруч з неймовірним чоловіком, якого подарувала доля. І вирішила, що на цей момент – у мене все є. Окрім клятого кохання… Та і без нього все чудово. Хіба краще страждання з коханням у серці ніж оцей повний олл-інклюзів в житті, але без нього? Мабуть, не краще – запевнила я себе.

А далі все так швидко закрутилося, що я навіть і думати про те кохання забула. Я шукала приміщення, спеціалістів, корегувала бізнес-план, зустрічалася, обговорювала, доводила, погоджувалася… Якщо чесно – я була щаслива! Кохання я замінила на улюблену справу. Можна сказати, що я закохалася у роботу – і це було б правда.