43. Той, що був на межі

Я узяла чашку і відчула, як пальці трохи тремтять. Відчуття чогось містичного не відпускало. Але усе виявилося набагато простіше і страшніше одночасно. Влаштувавшись у знайомому кріслі, я підібгала під себе ноги і приготувалася слухати.

– Пам’ятаєш, я казав, що ти схожа на мене в минулому? – спитав він.

Я кивнула, ковтаючи чай.

– Колись я жив звичайним життям, працював в лікарні, перша моя освіта – я хірург.

– Ого, – здивувалася я. – Не очікувала.

– Так, хірург-патологоанатом…

І тут у мене мороз пішов шкірою. Я витріщила очі. Мабуть моє обличчя виглядало зараз так, ніби я дійсно побачила чорта.

– Та не бійся ти так, – він розсміявся. – Хиба це щось позамежне? Є така професія і такі люди, що в ній працюють.

Я ковтнула чаю, перетравлюючи почуте. Дійсно, чого я знову так реагую?

– У мене була сім’я: дружина і донька, яких я любив більше за життя… Звичайним людським коханням, як ти, наприклад. Ніщо людське мені не чуже, – він знову посміхнувся, а в наступну мить його обличчя потемніло. – Але одного дня я втратив їх обох… Безглузда аварія… Дружина везла доньку на заняття у спортивну секцію, вона подавала надії у гімнастиці… І один п’яний нелюдь просто влетів їм в лобове скло… От і уяви, що я відчував, коли люди, яких ти любиш більш за все на світі, за яких ти готовий віддати життя, і… раптом їх більше немає… Ні, вони не пішли до іншого чоловіка і тата, вони просто зникли, розвіялись попелом над водою річки Дніпро.

Я сиділа ошелешена. Як я його розуміла! І як мені було його шкода! Мої страждання в порівнянні з його – ніщо. Я підвела очі і подивилася йому в обличчя.

– Вибач, мені дуже шкода… Я тебе розумію, як ніхто інший… – мовила я.

– Я знаю, що розумієш, тому і розповідаю це тобі, – пояснив він абсолютно спокійним, рівним голосом. Що мене неабияк здивувало. Це ж скільки років йому знадобилося, щоб зараз говорити спокійно? І він сам відповів на моє запитання. – Це все трапилося сім років тому. Я жити не хотів, я – той, хто знав людське тіло до клітинки і знав, що таке смерть, бо стикався з нею щодня, не міг повірити, що вона забрала тих, кого я любив. Я хотів свідомо вбити своє тіло. Але вчасно знайшлися люди, які мене зупинили, і я їм дуже за це вдячний. Я пройшов довгий шлях – від психологів і психіатрів до шаманів і відьом, тому що хотів хоч як небудь, хоч у мареннях зустрітися з тими, кого кохав більше за життя. Де я тільки не був – я об’їздив півсвіту, навіть Мексику, Перу, Колумбію, навіть айяхуаску спробував, якщо ти знаєш, що це таке? Я занурювався у такі стани свідомості…

Я кивнула – чула. У мене сироти бігали шкірою без зупину, поки він говорив. Моя жива уява малювала всі ці картинки миттєво, наче кіно дивилася.  

– Я не просто спробував, я пройшов двадцять сеансів! Уявляєш? Ні, це може уявити тільки людина, яка була в цій шкірі. Іноді мені хотілося просто померти і все. Але моє тіло надто міцне, воно витримало всі знущання. Потім була і реабілітація усіма доступними методами. Коли я нарешті оговтався, то зрозумів, що життя триває попри все. В душі була порожнеча, так як і у тебе, але, дівчинко, все минає. Минуло й це. Під час реабілітації я зустрічав багато людей, які пройшли через такі душевні травми. І я зрозумів, що можу їм допомагати, бо я ж впорався. Я почав вчитися офіційно і не офіційно, усім можливим технікам, практикам, роботою зі свідомістю, у тому числі й гіпнозу, кодуванню, і отримав диплом психолога. І ось я тут перед тобою… 

– Це… неймовірно! – видихнула я. – Ти мене вразив наповал!

– Я сам вражений своїм життям, – посміхнувся він. – Ну що, ти задовольнила свою цікавість?

– Так… На тлі твого життя, моє – дитячий садочок, – підсумувала я. – Навіть соромно, що приперлася до тебе зі своїм втраченим коханням.

– Немає чого соромитися, це життя, – констатував Демон. – І якщо я можу чимось допомогти людям, я допомагаю.

– Ти дійсно допомагаєш, мені реально краще.

– Але? – запитав він.

– Що «але»?

– Але ж щось не так?

– Так…

– То що?

– Порожнеча… – зізналася я. – В душі. Та сама, про яку ти казав. Наче все добре у мене, навіть чоловік новий з’явився, гарний, заможний і людина добра, а всередині у мене – порожнеча. Я не відчуваю до нього кохання.

– Це нормально, – сказав Демон. – У тебе просто немає психічних сил, щоб відчувати зараз. Ти запрограмувала себе так глибоко, що туди не дістатися.

– А ти можеш мене розпрограмувати? – з надією спитала я. – Чи загіпнотизувати, ти ж казав, що вчився… Щоб я більше не згадувала про те кохання, щоб більше ніколи не страждала… Щоб знову могла закохатися…

– Можу, звісно, – сказав Демон. – Але не буду.

– Чому? – здивувалася я.

– Тому що ти потім сама мене будеш проклинати.

– Чому?

– Тому що ця порожнеча, про яку ти кажеш, вона нікуди не зникне. І навіть, якщо ти знову закохаєшся, вона буде все одно фонувати десь в глибині. Ти ж сама будеш мене просити зняти цей гіпноз. Тому – ні!

– Але що мені робити? – зітхнула я.

–  Роби техніки, яким я тебе навчив, і можу ще багато чого показати. Але тобі просто потрібен час, коли все мине природнім шляхом. Твоє серце одужає. Гіпноз та кодування – це для зовсім критичних станів. У тебе він не критичний. Я бачу, що ти впораєшся. З часом.

– А весь цей час що мені робити?

– Жити!

– Як жити і нічого не відчувати?

– Повір, так теж можна непогано жити. Звісно, я не можу тобі чогось радити, згідно професійній етиці, але як друг… Ти кажеш, у тебе є чоловік, то будуй с ним стосунки і насолоджуйся життям.

Я нарешті допила свій холодний чай і розімкнула пальці, що мертвою хваткою вчепилися в кружку. Не очікувала такої відвертості! Від людини, яка була на межі. Але от зараз він сидить переді мною – абсолютно нормальний, спокійний, розумний.

– А твоя порожнеча зникла? – задала я провокаційне питання.