41. Угода

Я прокинулася, коли сонце ще ледве здіймалося над водою, підсвічуючи каюту м’яким світлом. Я повернула голову і подивилася на Володимира, який ще спав міцним сном. Гарний чоловік! Що тут скажеш? І яхта гарна, і секс був теж чудовий. Навіть без кохання… І задоволення було те, що треба. Мій розум наполегливо намагався запевнити мене, що я в шоколаді, але я не відчувала цього. Зовнішньо все було чудово, як і має бути в гарному кінофільмі. Картинка відповідає усім правилам, якщо не зазирати всередину моєї душі – де було порожньо, просто порожньо і все.

Цікаво, відчуває мій стан Володимир? І чи відчуває він сам щось до мене? Чи у нього теж порожньо? Не дивлячись на те, що ми вже зблизилися фізично, я так і не могла зрозуміти, що у нього на душі. Він здавався щирим, відвертим, але душа його для мене залишалася зачиненою. Чи може то я просто не відчуваю?.. Так, як відчувала Антона.

Немає з Володимиром тієї тонкої ниточки, що зв’язувала нас. Немає душевної близькості, хоч ти лусни! А чи є це проблема? Та ні. Немає на що жалітися насправді, чого я зациклилася на цій душевній близькості? Хіба без неї не можна жити? Можна і навіть дуже непогано. То що тобі не так, Леро? Я зітхнула, намагаючись відігнати свої сумні думки.

Та й варіантів інших у мене немає – Антон вже свій вибір зробив. Серце ледве чутно занило, але я вчасно згадала настанови Демона: я не хочу давати життя руйнівним почуттям! Придушити цей біль, поки не пізно, поки він не випірнув назовні! «Зберися, Леро! – наказала я собі. – І насолоджуся життям, яке тобі підготувала доля». Я важко видихнула, відганяючи сумні думки. Всередині щось завмерло і не полізло далі, згрупувавшись у щільний клубок. Я відчула, як почуття наче відокремилися від мене і стало легше. Душевна порожнеча нікуди не поділася, але й страждання не накрили, як це бувало зазвичай.

«От і молодець! Вже краще, Лера, – похвалила я себе. – Жити можна, головне вчасно спіймати ці емоції і не давати їм керувати собою, – констатувала я. – На мене чекає цікава програма, тож, я готова її спробувати». Я рішуче узяла себе в руки і обережно вислизнула з ліжка. Прохолодний душ приємно лоскотав тіло, надаючи тонусу і зганяючи остаточно туман з мозків. На палубі мене чекав чарівний світанок, що захоплював дух. Я довго сиділа і спостерігала, як здіймалося сонце, набираючи сліпучого сяйва і нагріваючи мою шкіру, вслід за якою прогрівалася і моя душа.

Невдовзі на палубі з’явився і Володимир.

– Доброго раночку, Лерочко! – привітався він і, наблизившись, поцілував мене в губи. – Як спалося?

– Чудово, – посміхнулася я. Якщо вже вирішила грати богиню, то йому зовсім не потрібно знати, що у мене на душі. Та й взагалі, він старається для мене, і я б була останньою свинюкою, якби псувала йому настрій.

– Поплаваємо? – запропонував він.

– Залюбки, – погодилася я.

– Дай руку, – попросив Володимир.

Я здивувалася, але руку простягнула. Ми взялися за руки і підійшли до платформи для купання.

– Ну що, на раз, два, три? – запитав він, а я погодилася. – Ну, тоді – вперед!

Ми стрибнули з борту разом, тримаючись за руки. А коли випірнули на поверхню, Володимир міцно охопив мене за талію однією рукою і притягнув до себе. Я не встигла і зойкнути, як його губи накрили мої палким поцілунком. Я хаотично махала однією рукою і ногами, намагаючись втриматися на плаву і не задихнутися від поцілунку, але це було драйвово!

– Ти мене зараз втопиш! – нарешті вигукнула я, відірвавшись від його губ.

– Я тримаю тебе, не хвилюйся, – запевнив Володимир з чарівною посмішкою. – Ти в надійних руках.

Що тут скажеш? У мене не знайшлося слів, щоб заперечити. Руки дійсно надійні!

– Попливли? – спитав він.

Я кивнула і відштовхнувшись від нього, рвучко погребла в бік берега. Володимир у мить наздогнав мене і ми поплили вже разом. Потім ми довго лежали на камінцях і грілися на сонці. Володимир жартував, щось розповідав і все було дуже легко і невимушено. Поруч з ним я відчувала себе задоволеною життям. Можливо, я дарма себе накручую? Все ж чудово!

Після сніданку ми вирушили до чергового острова, пірнаючи та плаваючи по дорозі. І все знову було неймовірно чудово, як і має бути у гарному кінофільмі. Я поступово звикала до нових стосунків, не даючи сумнівам виринати на поверхню моєї свідомості. Під кінець подорожі я вже майже повністю заспокоїлася. Цікаво, що буде після того, як ми повернемось? Володимир не зізнавався у якихось шалених почуттях, але виглядав доволі щасливим. Можливо й правильно, куди поспішати? Чудово відпочиваємо та й годі. Але в останній вечір він все ж завів розмову.

– Леро, можемо відверто поговорити?

– Звісно, – відгукнулася я, але всередині напружилася.

– Думаю, у нас було достатньо часу, щоб краще пізнати один одного?

– Так… – погодилася я і пожартувала: – Сподіваюсь, я тебе розчарувала?

– Навпаки, – посміхнувся він. – Я не очікував, що буде так легко з тобою. Ти справжня, і це мені дуже подобається. І ти мені дуже подобаєшся! Ти не схожа на всіх жінок, що я знав раніше. Так, нехай тебе це не ображає, у мене, звісно, були жінки і не одна.

– Мене це не ображає, – запевнила я. – Я ж теж не незаймана.

– Ми дорослі люди, які вже пройшли якійсь життєвий шлях і тому зараз кожен з нас вже точно знає, чого хоче.

Клас! Ось тільки я точно не знаю, чого хочу. Але ж я не можу йому цього сказати. Це буде зовсім не по-дорослому. Хоча, йому й не обов’язково це знати… І я кивнула на знак погодження.  

– Я пропоную спробувати, можливо у нас щось і вийде, – сказав Володимир. – Я хочу, щоб ти знала, у мене доволі серйозні наміри, мені потрібна жінка, яка розділить моє життя. Але я не хочу поспішати і не хочу тебе до чогось зобов’язувати. Я не хочу малювати повітряні замки і годувати обіцянками.

– Я розумію, – мовила я.

– Те життя, яким я живу, дуже насичене, я багато працюю і у мене не завжди є час на стосунки, тому я хочу, щоб ти знала, чого чекати. І ще, я б хотів, щоб ми були відверті один з одним. Не люблю, коли водять за ніс. Якщо щось не так, то треба це озвучувати.