40. Атмосферний острів

Ми гуляли вузькими брукованими вуличками острову Гідра, оплетеними олеандром та бугенвіліями, які звисали з кам’яних мурів рожевими і малиновими каскадами. Здавалося, що час тут навмисне сповільнився. Замість шуму автомобілів було чути лише дзвінкий цокіт копит осликів по каменю (бо машини тут були заборонені), тихі розмови за столиками кав’ярень і плескіт хвиль, що долинав із марини.

Повітря пахло нагрітим камінням, морем і жасмином, який визирав то з одного то з іншого боку з-за старих дерев’яних дверей. Я зазирала в кожен провулок, де за одним відкривався маленький внутрішній дворик із керамічними горщиками, за іншим – сходи, що вели вгору до будинків із зеленими віконницями.

Білизну, розвішану між балконами, ліниво гойдав вітер, а на підвіконнях спали коти, байдужі до туристів. Тут ніхто нікуди не поспішав, взагалі складалося враження, що час тут завмер багато століть тому. Я просто йшла, торкалася перегрітих кам’яних стін кінчиками пальців, дивилася, як сонце повільно ковзає віковими черепичними дахами і дивувалася тому, що життя таке чудове!

Володимир час від часу щось розповідав за історію острова та грецьку культуру, а я уважно слухала і запам’ятовувала кожну мить. Все було так природньо і просто, ніби я кожного дня тут ходжу разом з ним. Коли він обійняв мене за плечі, я навіть не здригнулася, це сталося теж природньо. Я вже почала вживатися в роль героїні кінофільму про олігарха. От Юрчик би за мене порадів!

Ми залишилися на острові до сутінок, замовивши вечерю у традиційній грецькій таверні, де тихо грала автентична музика і пахло жасмином. Я розуміла, що не дарма цей острів обирали багато художників та письменників. Тут кожен камінчик надихає, тут якась особлива атмосфера.

«Обов’язково накатаю про це блог, коли повернуся», – пообіцяла я собі.

– Ти знаєш, що саме тут жив і творив Леонард Коен, відомий своєю «Hallelujah», яку зараз переспівують на усі лади? – запитав Володимир, коли з динаміків долинула ця пісня.

– Ні! – здивувалася я.

– Саме тут він познайомився зі своєю музою Маріанною Ілен, якій присвятив пісню «So Long, Marianne», – розповів Володимир.

– Боже, як цікаво! – не втрималася я. – Я у захваті! Ти навмисно обираєш такі неймовірні місця? Та ти справжній романтик!

– Іноді тягне на романтику, – посміхнувся Володимир. – Але, якщо чесно, немає з ким її розділити. Я живу зовсім іншим життям. Мій бізнес взагалі не романтичний.

– Часто ти подорожуєш у такі цікаві місця?

– Не часто, зазвичай мої подорожі обмежуються інтернетом, – якось сумно мовив він. – Часу немає. Їжджу багато, але в таких атмосферних містах буваю може лише раз на рік. І мені тут дуже подобається, я сам тут вперше. А якщо вже зовсім відверто, то програму подорожі теж склав мій помічник.

– Суворе у тебе життя, – зітхнула я. – Все за розкладом, все продумане.

– Я так звик, – Володимир знизав плечима.

Я чекала якогось зізнання або відвертості, але він далі не пішов. Подав знак офіціанту, і той наповнив наші келихи білим запашним вином.

– Щоб у житті було побільше таких приємних моментів! – підняла я тост.

– Підтримую! – Володимир відповів на тост і ковтнув вина.

Ми повернулися на яхту, коли небосхил вже увесь був усипаний зірками, які задавалося ось-ось впадуть нам на голови. Яхта легенько, майже невідчутно, погойдувалася на воді в такт цьому вечору. В голові все ще звучала «Hallelujah», а перед очима майоріли бугенвілії. На борту панувала абсолютна тиша, наче тут нікого не було. Цікаво, куди подівся весь обслуговуючий персонал? І я запитала про це Володимира.

– В їхні обов’язки входить поводитися непомітно. Якщо мені щось треба, я дам знати, – пояснив він. – Нехай це тебе не хвилює.

Я лише зайвий раз подивувалася цим дивним порядкам світу, в якому живуть олігархі. Для мене це все було незвично. «Звикнеш, – сказав би Юрчик. – Якщо не будеш дурепою». Я подумки посміхнулася цій думці. Але враження від сьогоднішнього дня та вечора перекривали усі сумніви та непорозуміння.

Чи хотіла б я так жити? І так, і ні. Ні, тому що десь на задньому плані майоріла несвобода, у яку олігархи заганяють своє життя, що існує суворо за правилами, відмовляючись від простих речей, оточуючи себе ніби коконом, через який не пробиваються несподіванки і такі милі радості життя, як вільний час... Хоча, чого за це думати зараз? Хіба мені хтось його пропонує, це життя? От і не треба забивати собі голову, вирішила я.

Втім, голова жила своїм життям і не могла не пам’ятати, що невдовзі ніч. І де я буду спати цієї ночі, як співає Емі Макдональд, «Where am I gonna sleep tonight?», одному богу відомо.

«Щось у мене сьогодні якійсь пісенний настрій, – подумала я. – Мабуть острів навіяв…»

– Втомилася? – запитав Володимир.

– Є трохи – стільки вражень за один день, – зізналася я. – Приємних вражень! Я тобі дуже вдячна за цей день!

– Я радий, – тихо мовив Володимир, наближаючись до мене.

Я миттю напружилася і відчула, як закалатало серце. Він підійшов і поклав свої руки мені на талію. Я заклякла, не знаючи, як реагувати. Він обережно притиснув мене до себе і наблизився для поцілунку.

На автоматі закрила очі і пообіцяла собі: «Я не буду пручатися! Нехай цей кінофільм закінчиться за традиційним сценарієм: море, зірки, поцілунок і каюта на двох…»