36. Вдячність чи ні?

Я спала аж до пізнього вечора. А коли прокинулася, потягнулася на білосніжних простирадлах і зітхнула з задоволенням. Як же чудово! Я буду повною дурепою, якщо відмовлюся від Володимира. Як мені себе запрограмувати на стосунки з ним?

Може Юрчику зателефонувати, щоб мозок вправив? Він дуже позитивно діє на мене. До речі, я ж йому навіть не повідомила, куди поїхала. Безсовісна! Він би щиро порадів за мене і похвалив. Але я так терміново зібралася, що було не Юрчика.

Поки доробляла роботу та домовлялася, щоб мене хтось підстрахував, забула про все інше. От ще колеги будуть в шоці, коли я повернуся вся така засмагла та щаслива. Повмирають від заздрості! Їм та яхта й не снилася. Та ще з олігархом!

У двері обережно постукали.

– Так, увійдіть, – відгукнулася я.

На порозі з’явився Володимир.

– Вибач, вирішив перевірити, чи все добре, – пояснив він. – Ти все спиш і спиш.

– Все просто чудово! – зізналася я. – Просто щось втомилася.

– Вечеря вже чекає, тоді збирайся і приходь, – запросив Володимир.

Він ввічливо зачинив двері, черговий раз отримавши від мене «плюсик» в карму. Ну хіба можна відмовити такому чудовому чоловікові у вдячності?

«Я подумаю на його рахунок…» – пообіцяла я собі.

За вечерею я не помітила, як спустошила вже пів пляшки чудового італійського вина. Єдине, про що могла думати, як же ж гарно тут! Я егоїстка, без сумніву, чи може то просто доля мене нагородила за мої страждання цією поїздкою?

«Не доля, а Юрчик», – осяяло мене раптом.

– Мені треба зателефонувати, – я підвелася з-за столу. – Відійду на декілька хвилин?

– Звісно, – погодився Володимир.

Коли я виходила, то спіймала на собі його зацікавлений погляд, від якого стало і приємно і трохи лячно. Він дивився на мене не просто як на Леру, що прийшла на співбесіду, а як на жінку, яку він однозначно бажає. Ой, що ж далі буде…  Мабуть треба ще італійського вина…

– Юрчику, вгадай де я зараз? – запитала замість привітання, набравши його номер.

Я сховалася на носі яхти, подалі від зайвих вух і Володимира.

– Тільки не кажи, що ридаєш у подушку, – насторожився Юрчик.

– Та ні! – вигукнула я. – Невже по моєму голосу не чутно.

– Чутно, що ти, подруга, трошки п’яна, – констатував друг. – А от де, гадки не маю.

– Юро, навколо мене Саронічна затока! – похвалилася я.

– Це десь у дупі світу?

– Це десь у серці Європи, невіглас! – розсміялася я.

– І як ти там опинилася?

– Твоїми молитвами, друже!

– Не зрозумів?

– Я тут з Володимиром на яхті.

– Отакої! – здивувався Юрчик. – То ви вже того?

– Чого того?

– Затоваришували?

– Ну як тобі сказати…

– Як є.

– Я навіть не знаю, як окреслити наші стосунки, – зізналася я.

– Тут все просто, я зараз окреслю, – сказав Юрчик. – Одне питання: ви вже переспали?

– Ні, ти що? – вигукнула я.

– Як це ні? – здивувався друг. – А що ти там робиш?

– Відпочиваю, пірнаю… У мене окрема каюта, – розповіла я.

– Лерка, ти дурна чи що? Яка окрема каюта?!

– Окрема…

– Нічого не знаю, ніяких окремих кают! – заперечив Юрчик. – Переїжджай до нього і бери штурвал в свої руки! У прямому сенсі.

– Юро! Який штурвал?

– Мені що, тобі пояснювати, де знаходиться штурвал? Лерка, чесне слово, ти поводишся, як дівчинка нецілована, – зітхнув друг.

– По-перше, він мені ще не пропонував з ним спати, – пояснила я. – А по-друге… я не хочу.

– Леро! – вигукнув друг. – Яке не хочу? Це твій шанс, ти не можеш його втратити.

– От я й хотіла з тобою порадитися. Я наче як розумію, якщо сюди поїхала, то маю бути вдячна. Це наче як за замовчуванням мається на увазі… І він так на мене дивиться…

– Дивиться, як нормальний чоловік на гарну і сексуальну жінку, – пояснив Юрчик. – Якби не дивився, то було б підозріло, що може імпотент чи збоченець, чи іншої орієнтації… А так все в порядку. З чим тут радитися?

– Якщо я йому відмовлю, що буде?

– Будеш дурепою! Крапка! – підсумував Юрчик.

– Але ж це має бути взаємний потяг, а не змушування. Юро, ну ти ж розумієш?

– Ні! Люба моя, ти ж не чоловік, який якщо не хоче, то не зможе. Ти – жінка.

– Я не можу ментально, – зітхнула я.

– Ну тоді випій щось для хоробрості, уяви, що ти зі своїм Антоном – і вперед.

– Ось це вже точно збочення!

– Леруня, якщо ти йому відмовиш, вважай, що ти просто з’їздила у відпустку і забула. Жоден чоловік не прийме відмови. Особливо людина його статусу.

– Я не зможу переступити через себе, – простогнала я. – Вибач, Юро, що підвела тебе.

– Не вибачу! І не роби дурниць, – наказав друг. – Досить розводити тут балачки! Йди до нього і будь хорошою дівчинкою. – Юрчик натиснув відбій.

А що я, дійсно, від нього хотіла почути? Щоб він сказав: так, моя дорогенька, не спи з Володимиром, йди, страждай за Антоном. Невже доведеться переступати через себе?..

Я повернулася на палубу до Володимира. Він сидів з келихом вина і дивився на море.

– Все добре? – запитав він. – Ти виглядаєш розгубленою.

– Все добре, – збрехала я. – Налий мені ще вина.

Володимир наповнив келих і підняв тост.

– Леро, я хочу випити за тебе – ти неймовірна жінка, я ще таких не зустрічав!

– Дякую, звісно, – скромно відповіла я. – Та я сама звичайна.

– Ні, я ж бачу, – заперечив він.

Моє серце закалатало: ось, вже почалося! Я мимоволі почала озиратися навколо, наче шукаючи шлях до відступу. Та якій відступ – навколо море! Шансів у мене – нуль. І тоді я вирішила скористатися порадою Юрчика. Я посміхнулася і, цокнувшись з ним келихом, залпом спустошила його, мов склянку з водою.

– Ого! – здивувався Володимир. – Мабуть у тебе жага.

– Точно! Пити хочеться, – погодилася я. – Налий ще.

Володимир здивовано подивився на мене, але налив.