35. Стрибок в безодню

Я сиділа на кормі, звісивши ноги і тримаючись за поручень, на платформі для пірнання, дивилася на пінний слід, що залишала яхта, відчувала легкі пориви вітру і мене охоплював такий спокій, що аж ставало дивно. Яхта погойдувалася на лагідних хвилях і життя здавалося прекрасним. Моя теперішня реальність ніяк не в'язалася з подіями останніх місяців – виснажливих, болючих страждань. І, дивлячись на цю дивовижно блакитну безодню, я змушена була визнати, що все минає. Демон був правий.

Навіть страждання не можуть тривати вічно. Настає переломний момент, коли на них уже просто не лишається сил. Коли Володимир запропонував поїхати з ним на тиждень на яхті, я зрозуміла, що життя розгортається до мене іншим боком – мені стало цікаво. Захотілося відчути трепіт вітрила на вітру і солоні бризки хвиль на своїх щоках замість солоних сліз. Такого досвіду у мене ще не було.

Звісно, я чудово усвідомлювала, що мене збираються покатати на шалено дорогій яхті зовсім не з альтруїстичних міркувань. Уся моя подорож, включно навіть із багажем, який мені вручили в аеропорту, була оплачена Володимиром. Я розуміла, що продаюся... І, найімовірніше, розплачуватися доведеться неодмінно. І цілком зрозуміло – чим.

Спочатку, коли я про це думала, мені ставало гидко. Ну не могла я уявити себе в ліжку з іншим чоловіком, навіть таким симпатичним. Разів із п'ятнадцять за час перельоту я вирішувала, що вийду в аеропорту Афін і попрощаюся з олігархом. Але так цього й не зробила. Володимир був доброю, щирою і дуже чуйною людиною. І мені було просто соромно так учинити.

Водночас усе моє єство протестувало проти того становища, у яке я сама себе загнала. Напевно, якби я платила за себе сама, мені було б легше. Я не почувалася б зобов'язаною. І, можливо, навіть добровільно віддалася б у його руки, щоб провести замісну терапію.

Але ситуація була настільки визначеною, що я навіть заїкнутися не могла про гроші. Це було б нерозумно і принизило б людину його становища. Натомість я принижувала сама себе, думаючи про те, що скоро сонце сховається за обрієм і романтична вечеря, яку готував кухар, має перейти в романтичну ніч... А чи потрібно мені це?

От чорт! А може, просто взяти й стрибнути з яхти в цю блакитну безодню – і більше жодних вагань. Жодних моральних мук! Щоб більше ні про що не думати... Може догребу якось до Афін – і там на літак…

Я уявила, як відштовхуюсь від палуби, водночас розтискаючи руки, якими тримаюся за нікельовану трубу... І плавно сповзаю в морські хвилі…

Я так і не зрозуміла, зробила я це чи ні.

– Леро! Валеріє! Ти мене чуєш? – долинув звідкись здалеку голос. Мої вуха наче набили ватою.

– Леро! – знову почула я, і відчула, що вата із вух зникла. Очі самі по собі розплющилися, і я побачила перед собою перелякане обличчя Володимира. Навіть не просто перелякане, а нажахане до нестями.

– Валеріє, усе гаразд? – запитав він.

– Не знаю, – чесно зізналася я.

– Ну, раз ти дихаєш, говориш, значить, більш-менш усе нормально.

– А чому я не повинна дихати?

– Я злякався, що ти потонеш...

«А, значить, я все-таки стрибнула», – здогадалася я.

– Я побачив, як ти опинилася в воді і відразу ж пірнув за тобою, – розповів Володимир. – Я навіть не встиг подумати, усе сталося в одну мить.

Ну я й ідіотка! Отже, я все це не уявила, а справді зробила. Здається, я втрачаю відчуття реальності. Якось дивно... Хоча чого дивно? Може, це відхідняк після пігулок? Хто його знає, якою може бути реакція організму.

І, схоже, води я таки встигла ковтнути, бо в роті було солоно.

– Пробач, я, здається, не розрахувала свої сили, – спробувала я виправдатися.

– Авжеж, не розрахувала. По-перше, глибина. А по-друге, яхта хоч і повільно, але все ж рухається. І тебе затягнуло течією у вир, – пояснив Володимир. – Ти нас усіх страшенно налякала.

– Вибач, я справді вчинила нерозумно, я навіть не подумала...

Тож, Афіни вже мені не світять. Я підвелася і відчула, що в голові шумить. У шлунку неприємно лоскотало, мабуть, вода дісталася й туди. Підкотила нудота. Я навіть не встигла нічого сказати, як шлунок скрутило спазмом, і мене знудило. Води було небагато, блювати майже не було чим, але, мабуть, подразнення від солоної води провокувало спазми. Дуже захотілося пити.

– Можна мені води? – ледь чутно попросила я, сідаючи на лаву.

– Серже, води! – гукнув Володимир стюардові.

За мить я вже тримала в руках склянку. Як тут усе чітко організовано! Прісна вода змивала морську сіль і заспокоювала шлунок. Я відчула, що мені стає легше, хоча слабкість, безперечно, залишалася.

– Володимире, мені дуже шкода, що я завдала стільки клопоту...

– Слава богу, що все гаразд. Тільки я тебе прошу, пообіцяй, що більше так не робитимеш. Інакше мені доведеться прикувати тебе до борту, – пожартував він.

– Обіцяю, – кивнула я.

– Якщо виникне бажання попірнати, скажи. Ми знайдемо гарне місце, зупинимося і попірнаємо разом. Щоб усе було безпечно і в задоволення. Тут навіть акваланг є.

– Це чудова ідея! – зраділа я. Життя розгорталося все новими сюрпризами, то чого не спробувати. Я ще ніколи не занурювалася з аквалангом.

Я відчувала легкий вітер, запах моря, погойдування яхти і розуміла, що насправді життя чудове, навіть без Антона. Чорт забирай, як же класно!

У цю мить я раптом ніби побачила себе збоку. І уявила, що б було, якби я померла, не взмозі жити без Антона... Так само хвилюється море, дме вітер, світить сонце, красень-олігарх Володимир стоїть біля штурвала... А мене немає! І я цього вже не побачу. Яка ж дурість! Ні, ні, життя насправді прекрасне.

Я згадала Антона і зрозуміла, що він десь далеко. Далеко і фізично, і в моїй голові теж десь вдалині, на другому плані, а не на першому. Усередині тихою хвилею піднялася спокійна радість. Уперше за кілька місяців – і по-справжньому. Не награна, не вимушена, а просто відчуття радості від того, що життя триває.