34. Завдання друге

Миттєво на мене знову накотив той дивний стан, коли думки кудись поділися. А разом з цим, повертався спокій. Було так кайфово, що вже й не треба було чогось робити. Але голос Демона-Дмитра повернув мене в реальність.

– Де у тебе в тілі живе ця залежність? – запитав він.

Я закрила очі і замислилася: дійсно, де? Почала шукати. Відповідь була єдина – в голові. Так, було приємно бути поруч з Антоном, розмовляти, мовчати, кохатися, але коли його більше немає… неприємно стає десь у серці, але ж зелене світло всьому цьому дає моя голова, точніше, розум.

Я спробувала уявити цю залежність… Вона виявилася величезна, задушлива, розміром більше мене самої, темно-сірого кольору, наче дим з димаря. Коли я це усвідомила, мені стало бридко. Ні, я точно більше не хотіла її мати. Тоді почала заміщувати цей дим на приємний блакитний колір, типу неба у теплий літній день. Поступово відчула, як задушливість відпускає, а на серці стає легше. «Це всього лише емоція, якій я дозволила керувати собою, – подумала я. – І зараз я забираю у неї цей дозвіл».

Мені захотілося згорнутися клубочком у кріслі, що я й зробила. В якійсь момент стало зовсім легко, затишно і спокійно. Я навмисно згадала Антона, як він цілує мене, щоб викликати приємні емоції у своїй свідомості, але на диво, нічого не відбулося. Наче я просто подивилася кадр з фільму зі свого минулого. Мене це більше не чіпляло!

На тлі того спокою, що зараз був у мене в душі, нічого не хвилювало. Усвідомлення своєї сили було набагато більше, ніж влада цієї залежності. Не знаю, може я заснула, тому що час припинив існувати. А коли я почула голос Демона, що нагадав за мій чай, поступово повернулася до реальності.

Я відкрила очі, випрямила спину і потяглася за чашкою з чаєм. Якби я ковтнула цей чай раніше, то точно б запідозрила, що він мене чимось опоїв, згадуючи свій невдалий (чи вдалий) досвід з зіллячком. А так, все було наче при пам’яті. Демон просто сидів поруч у іншому кріслі і дивився у вікно, тримаючи в руках чашку зі своїм чаєм. Він зробив ковток і спитав:

– Ну що, дівчинко, як ти себе почуваєш?

Дивно, слово «дівчинко» мене взагалі зараз не тригерило. Навіть приємно було просто почути його, але ланцюжок асоціацій не повів до Антона.

– Почуваю добре, – зізналася я. – Як наново народилася.

– Я радий, – підсумував він. – Ти дуже здібна дівчинка.

– Дякую…

– Ну ось нарешті, дочекався, – посміхнувся Демон. – А то лише звинувачення.

– Вибач…

– Це зайве, – відмахнувся він.

– Я навіть не спитала, скільки коштують твої послуги, – згадала я.

– Для тебе – ні скільки, – смикнув він плечима.

– Чому?

– Тому що ти – особливий випадок, – посміхнувся він.

– Але ж ти витратив час…

– Я набув досвіду, – сказав він.

– То я для тебе лише випадок? – мені якось стало сумно.

– Не лише, якщо чесно, – зізнався він.

– А що ще? – я насторожилася. Невже зараз скаже, що я йому подобаюся? Куди він веде? Невже хоче, щоб я розплатилася тілом?! Мені раптом стало зле, уся довіра випарувалася.

– Так, стоп! – вигукнул Демон. – Тільки не накручуй себе! Я чудово знаю, які думки у тебе зараз в голові.

– Точно, я й забула, що ти вмієш їх читати, – я посміхнулася і видихнула, відпускаючи непрохану напругу. – Тоді що, ще?

– Ти нагадуєш мені мене самого у минулому…

Ого! Я не очікувала такого зізнання.

– Тільки у жіночій версії, – він посміхнувся. – Тому я й вирішив тобі допомогти.

– Точніше, перевірити, чи спрацює?

– Ну десь так…

– Ти постійно мене дивуєш, не встигаю адаптуватися, – зізналася я.

– А ти мене – ні, – відповів Демон. – Мене вже давно мало що дивує…

– Все ж ще щось є?

– Є… іноді…

– Цікаво, що?

– Слухай, це ж не я до тебе прийшов сповідатися, а ти до мене. Тому твої питання недоречні.

Я хотіла було образитися, як зазвичай, коли мені так мокали носом, але передумала, вчасно спіймавши цю негативну емоцію.

– Молодець, дівчинко, – похвалив Демон, наче точно знав, що відбувається в моїй голові. І додав: – Так, я все знаю. Роби те, що засвоїла і відчуєш, як жити стає знову цікаво.

– Добре, – погодилася я. – А можна ще одне питання?

– Взагалі то не варто, краще на цьому зупинитися, щоб закріпити ефект. Але я сьогодні добрий. Питай.

– Хто ти насправді? – вистрибнуло з мене.

– Зараз я – психолог, – відповів він.

– А взагалі?

– Тобі не варто цим зараз забивати собі голову, – відмахнувся він.

– У мене відчуття, що ти знаєш набагато більше, ніж психолог і вмієш…

– Так і є. Я багато чому вчився і не тільки в університетах. Колись, коли будеш готова сприймати все без заморочок, може я тобі й розповім.

– У мене таке відчуття, що ти не просто так почав всім цим цікавитися, – припустила я.

– Так і є, але не зараз. Досить вже питань.

– Дякую тобі! – щиро мовила я.

– На сьогодні все?

– Якщо вже пішла така відвертість, хочу ще щось тобі розповісти…

– Розповідай, – посміхнувся він.

– Тільки не кажи, що ти знаєш, що я хочу спитати.

– Знаю.

– Чорт, я тебе боюся! – у мене сироти пішли шкірою.

– Та припини! – наказав він.

– Добре, – я погодилася і зізналася: – У мене з’явився новий… – я зам’ялася, не знаючи, як сказати, нарешті вирішила обмежитися терміном: – Знайомий.

– І що ти хочеш від мене? – реготнув Демон. – Ні, люба, я тобі не сваха. Тут ти сама розбирайся.

– Та просто хотіла спитати пораду… Як ти вважаєш, чи варто мені починати нові стосунки?

– Це твоя справа, але якщо ти налаштована серйозно, то у нові стосунки краще входити з чистою головою і серцем, а не будувати на руїнах старих нові.

– Ні, серйозно я не налаштована, – відмахнулася я. – Просто шкода, якщо у нього навпаки. Не хочу йому зробити боляче.

– Він – то не твоя справа. Він доросла людина – сам розбереться.