32. Перше завдання

Ми вже декілька разів зустрічалися з Володимиром, але далі обідів і вечерь діло не йшло. Це дивувало й радувало одночасно. Ніби він відчував, що саме зараз я не готова до того, щоб форсувати події. Чим більше я його взнавала, ти більше симпатії він у мене викликав. Я порівнювала його з Антоном і, відверто кажучи, Володимир був на голову вище Антона у всіх сенсах. Якщо дивитися з боку і відсторонено.

Але якщо брати мої відчуття, то Антон їх викликав у мене відразу, з першої ж нашої зустрічі, а Володимир – ні. Тоді я вирішила для себе – буду з ним дружити. Поки що мені цього достатньо. Це у Юрчика був план, прилаштувати мене у надійні руки, а у мене не було. Мені було байдуже. Єдине, що радувало, процес зцілення від кохання йшов, хоч і повільно. Бували дні, коли я за Антона вже навіть і не думала.

А потім, якось одного разу я згадала Демона. Він казав про якісь техніки… Можливо треба якось пропрацювати мою залежність від кохання? Позбавитися від усіх негативних емоцій, що накопичилися у душі? Якщо він дійсно психолог, чи хто там, варто спробувати. І я зателефонувала йому. Тепер у мене було до нього чітке питання. Не просто «Допоможіть!», а був конкретний запит на зцілення.

– І що ти хочеш? – запитав Демон.

– Ти казав, що можеш допомогти, – нагадала я. – Хочу пропрацювати свою… своє… кохання. Щоб позбавитися його взагалі.

– Від кохання позбавитися не можна, – сказав він. – Позбавитися можна від залежності до людини. Кохання – це функція душі. До речі, не кожної. Не всі можуть відчувати кохання, тим більш так щиро, як ти. Більшість людей за все життя жодного разу і не кохають. Я не кажу про закоханість і гормони. То інше і притаманне всім. Кохання – це особливий дар для тих, хто має відкрите серце.

– На фіга мені цей дар? Якщо від нього одні страждання, – зітхнула я.

– Справа в тому, що він не обирається за бажанням, – сказав Демон. – Людина з ним народжується. Це закладено в його душі. Комусь дано, а комусь – ні.

– А хто дає? Цей дар.

– Цього я тобі не скажу. Я лише констатую факт цього зі свого практичного досвіду роботи з людьми.

– А хто ти? – не витримала я. – Що у тебе за робота?

– У мене декілька робот, – розсміявся Демон.

– Ти психолог?

– І психолог теж, – підтвердив він. – Навіть диплом є.

Я видихнула – мені цього було достатньо, щоб бути впевненою, що я не потраплю в лапи шахрая. Це викликало довіру, навіть попри наші з ним невдалі попередні спілкування. Хоча, чого не вдалі? Він робив все, що міг, це я викидала коні. Бо голова моя була зовсім в тумані. Зараз наче почало прояснюватися. І я мала надію, що за допомогою Демона, процес піде краще. Може, подивлюся на Вовчика іншими очима?..

Демон призначив мені зустріч через два дні у своєму кабінеті. Чомусь я дуже хвилювалася, коли йшла туди. Ніби то боялася щось втратити… Мабуть свої кайдани, що все ще тримали мене залізною хваткою десь всередині. З одного боку я хотіла позбавитися кохання до Антона, а з іншого – я боялася, що взагалі більше не зможу покохати. Тому що саме кохання давало мені той неймовірний смак життя – відчуття, що я насправді живу. Коли кожна твоя клітина співає і радіє, гостро відчуває наповненість життя. І воно було незрівняне ні з чим.

Але я теж розуміла, що жити з цим коханням, що розриває душу, далі не можу. І Антона я не поверну… Мені потрібне перезавантаження. І тому я йшла сюди попри всі мої страхи.

Я підійшла до кабінету за вказаною Демоном адресою. На дверях красувалася табличка, на якій було написано: «Чорний Дмитро – психолог». «Фух, – видихнула я. – психолог, так психолог».

Невпевнено постукала і почула: «Прошу, заходьте!».

Я прочинила двері і увійшла в кабінет. Озирнулася навколо – кабінет, як кабінет, нічого особливого. Раніше я ніколи не була на прийомах у психологів і навіть не знала, чого очікувати.

Демон-Дмитро сидів у півоберта до вікна у м’якому кріслі. Коли я увійшла, повернув голову і кивнув на знак привітання.

– Прошу, проходь, не соромся, – запропонував він.

– Та я не соромлюсь, – заперечила, наблизившись до нього.

– Ну тоді – не бійся, – посміхнувся він. – Скажеш, що такого немає?

– Є трохи, – я не стала брехати. Не за тим сюди прийшла.

– Тоді, перше завдання – бійся!

– Не зрозуміла, – здивувалася я.

– Кажу бійся, – повторив він.

– В якому сенсі?

– У самому прямому.

– Це як?

– Тобі краще знати, ти ж кажеш, що трохи боїшся. От і бійся, дозволь собі боятися.

– Та я наче не забороняю…

– Добре, тоді я хочу побачити твій страх.

– Не зрозуміла?

– Покажи, як ти боїшся, – запропонував Демон.

– Знову ти за свої штучки! – роздратовано сказала я. – Хочеш вивести мене з себе?

– Хочу привести тебе до себе, – заперечив він. – Ти ж прийшла за допомогою?

– Ну так…

– Тоді – вперед!

– Я не можу показати, як я боюся.

– Коли людина боїться, у неї тремтять руки, ноги, вона або тікає, або нападає.

– Та я не настільки…

– А на скільки? Наприклад по 10-бальній шкалі. Наскільки ти відчуваєш страх?

– Ну… десь на п’ятірочку або шістку. Але руки-ноги ще не тремтять і тікати не сильно хочеться. Коли перед дверима стояла, були такі думки, але я їх придушила.

– А от не треба було, – порадив Демон.

– А що треба?

– Треба зізнатися собі чесно: я боюся! Усвідомити, як ти боїшся, де, в якому місці тіла ти відчуваєш страх.

– Десь під діафрагмою, – уважно прислухавшись до себе, озвучила я.

– Добре, йдемо далі. Опиши свій страх: якого він кольору, якого розміру, може ще якісь характеристики?

– Він заповзає, наче змія під діафрагму і починає розповзатися по руках, ногах, серце калатає, до горла лізе. А колір… ну такий жовто-гарячий, якійсь брудний…

– Чудово! Спробуй зараз змінити цей колір у своїй уяві на якійсь приємний, наприклад: голубий або зелений.