31. Процес пішов!

Поки їхала додому, постійно прокручувала в голові цю зустріч. Згадувала обличчя Володимира, його посмішку і приємні манери. Найбільше вразили його стриманість і інтелігентність. Ті олігархі, яких я зустрічала по ходу своєї журналістської діяльності, були зовсім іншими – самовпевненими, владними особами, що людей ні у що не ставлять. Від них постійно відчувалася агресія, ніби вони просто не могли розмовляти нормально.

У мене сформувався такий собі образ олігарха, і ні за що на світі я б ніколи з жодним з них, не зв’язала своє життя. Не те що життя, навіть і зустрічатися б не стала. Пропозиції були, я ж дівчина гарна, пару разів я й на побачення сходила, але після другого заріклася. Відчувати себе жінкою, яку тільки й хочуть затягнути в ліжко, було мерзенно. Жоден з них не дивився на мене, як на людину, не цікавився, що у мене на думці і тим більш не душі. Можливо, я просто була не їхнього кола, не знаю.

У підсумку, я зробила висновок, що окрім грошей, в олігархах нічого не приваблює. А це зовсім не те, чого я хотіла. Так, гроші важливі, але продавати свою красу і душу за них – ні, хай бог милує. Для мене важливо було, щоб серце моє відчувало, щоб поруч був близький по духу чоловік, щоб наші серця билися в унісон, щоб ми були на рівних… А так, заради грошей, ні. Хоча, можливо, мені тільки такі олігархі траплялися...

Володимир був іншим. Вже за півгодини бесіди мене вразив його внутрішній світ та обізнаність у майже всіх сферах життя, якої б ми не торкнулися. З ним було цікаво, спокійно і якось безтурботно. І саме це мене приваблювало найбільше. Ні, ніякої закоханості з першого погляду не трапилося. Можливо тому, що я просто на це була зараз не здатна. Поки не вмре це кохання до Антона. Я дуже сподівалася, що воно вмре, бо розуміла, що мені треба якось жити далі без нього…

Ввечері, звісно, подзвонив Юрчик.

– Ну що, як пройшла співбесіда? – запитав він.

– Юрко, ти чортяка! – вигукнула я. – Яка співбесіда? Ти ж все підлаштував.

– Ну й що з того? – він навіть не зніяковів. – Я про головне – Вовчик тобі сподобався?

– Та нормальний…

– Лерка, ну що ти за людина! – роздратовано мовив Юрчик. – Це не відповідь.

– Не знаю, що сказати.

– Ну хоч якісь почуття він у тебе викликав? – з надією спитав друг. – Чи я дарма старався?

– Та ні, не дарма. Я тобі вдячна за цю зустріч, хоча ти вчинив підло! Я відчувала себе ідіоткою.

– Інакше ти б не пішла, – заперечив він.

– Не пішла б, – погодилася я. – Взагалі, як людина, так, він приємний, з ним цікаво, спокійно. Інтелігентний, розумній.

– І що тобі ще треба? – здивувався Юрчик. – Гроші є, красунчик, розумній – повний комплект. Тільки не кажи про своє дурнувате кохання!

– Та яке кохання? Я вже не хочу ніякого кохання, – зізналася я. – Воно мені всю душу вимотало.

– О, нарешті, розумні слова! – зрадів друг. – Процес пішов! То коли наступне побачення?

– Завтра домовилися за ресторан, – повідомила я.

– От і чудово! Не впади обличчям в бруд! – нагадав Юрчик. – Поводься, як хороша дівчинка.

– А ти знаєш, Юро, я взагалі ніяк не буду поводитися, – сказала я. – Мені байдуже, що він про мене буде думати. Я просто хочу бути собою.

– А це вже не розумні слова, – заперечив Юрчик. – Тобі треба справити враження, щоб далі все склалося.

– Відчепись від мене! Не буду я ніяке враження справляти! Зрозумів? – я розізлилася.

– Я тобі не пробачу, якщо ти упустиш такий шанс! – підсумував друг. – Іншого може не бути. Або шукай собі чергового антошу і бувай щаслива!

– Юр, не ображайся! – попросила я. – Я не хочу поспішати… і взагалі…

– Я ж не з тих, хто ображається, – відмахнувся Юрчик. – Просто не хочу дарма втрачати сили, час і нерви. Не поспішай, але не тягни.

– Як вийде, – пообіцяла я.

– Вчу, вчу – одні двійки, – пробуркотів друг.

– Юро, ні, мені вже краще, дійсно, – запевнила я. – Якби не ти, не знаю… Можливо вже в психушці б сиділа.

– Було б з-за чого! – зітхнув Юрчик. – Ох, Лерка, Лерка…

– Юрчику, я тебе люблю! – раптом вирвалося у мене. – От правда! Ти такий класний!

– Ні, ні, мені твоє кохання не потрібно, – розреготався він. – Ти й мене з розуму зведеш.

– Та не як чоловіка, а як друга, як людину, люблю, – додала я.

– Ну й на тому дякую! – і вже серйозно додав: – Я тебе теж люблю, як подругу! Ти у мене одна така для… душі…

– Що я чую?! – настав мій час реготати. – Душі?!

– Та ладно, Лерка, не чіпляйся, – відмахнувся друг. – Проїхали. Все, бувай!

Ми попрощалися і я поклала слухавку. Мабуть вперше за весь цей божевільний час я почувалася нормально. Ні, не класно, не вау, а просто нормально. І це вже було досягнення. А те, що я думала за Володимира, а не за Антона, то взагалі – прогрес.

Не знаю, можливо треба спробувати з ним зустрічатися? Якщо до цього дійде, звісно. Я уявила, якщо дійде і що буде далі. Якщо дійде до ліжка… Мозок почав розкручувати картинки.

«Та ні, – зупинила я сама себе, – не треба зараз про це!».

Тому що нав’язливо полізли картинки нашого з Антоном кохання, вбиваючи будь яку перспективу на стосунки з іншим чоловіком. Настане час, тоді і подивимось.

Але поки що дивитися не було на що. Вечеря в ресторані пройшла чудово – і на тому все. Володимир відвіз мене до дому і навіть не спробував поцілувати. Це було дуже дивно, як на мене. Я бачила його захоплений погляд і чекала, коли він перейде до поцілунку, якого, якщо чесно, боялася, але він тримав себе в руках. Ну зовсім не схожий на олігарха!

Коли я розповіла Юрчику за це, той навіть не здивувався.

– То й нормально! Він придивляється до тебе, – пояснив він. – А це означає, що йому не цікаві зустрічі на одну ніч. Як на мене, це дуже добрий знак. Лерка, він серйозно тебе сприймає, розумієш?

– Ні!

– Я тобі, як чоловік, кажу! – зізнався друг. – Якби він хотів з тобою лише переспати, то вже б це зробив. І забув про тебе. А так – працює на перспективу. Хоче пізнати тебе краще.