29. Фенікс, що відродився

Вранці я, звісно, прокинулася зовсім розбитою, ніби по мені проїхав асфальтовий коток, який закатав у міцну броню всі мої почуття. Я не відчувала нічого! Порожнеча й далі бенкетувала всередині – можливо, це була захисна реакція організму, який уже більше не міг страждати. Мозок, щоб урятувати моє нещасне тіло, просто вимкнув здатність відчувати. Ну й добре. Нехай так і буде. Добре, що сьогодні вихідний і не треба на роботу. А то знову довелося б брати лікарняний, щоб не лякати колег своїм виглядом.

Я змусила себе поснідати, хоча це голосно сказано – запхала в себе третину круасана і запила половиною чашки чаю. І так нормально, аби тільки не втрачати сили. Хтось усередині мене залізною волею вирішив – не здаватися. Не вартий Антон того, щоб я через нього взяла й померла.

Увесь день, наче на автопілоті, я займалася хатніми справами: прибирала, готувала їжу, яку не їла, прала і прасувала. Зате не було часу думати. Слово «кінець» діяло на мене отверезливо. Тепер уже жодні плани не допоможуть. Померла так померла – як любить жартувати Юрчик.

А ввечері я зателефонувала другові і запросила його в кіно.

– Оце я розумію! – зрадів він. – Життя триває! Що дивитимемося?

– Якусь комедію, – запропонувала я. – Чим дурніша – тим краще.

– Зрозумів, – озвався Юрчик. – Я пригощаю. Все, пішов по квитки.

Комедія була зовсім не смішна, але Юрчик своїми коментарями зробив її такою кумедною, що я реготала аж до болю в животі на усю залу. Люди навколо шикали на нас, але мені було байдуже. Сміхотерапія зробила свою справу, і з кінотеатру я вийшла майже нормальною.

Ну, можна сказати, майже. Думки про Антона та його пасію бовталися десь на дні спустошеної свідомості. І якщо не давати їм ходу, то все було нормально. І я щосили не дозволяла їм навіть спливати на поверхню. Юрчикові я не розповіла про нашу останню розмову з Антоном. Якщо чесно, мені просто було соромно. Не хотілося падати в його очах ще нижче.

А якби він дізнався взагалі все, що я останнім часом наробила – зілля, екстрасенка, сповідь, спроба вбивства – точно б відвіз мене до психіатра…

В якомусь автопілоті минали дні та тижні. Антон більше не дзвонив, а Юрчик не відставав. Він серйозно взявся за мене, не даючи впадати у відчай.

– Так, завтра в тебе оглядини з олігархом, – подзвонив він якось.

– А хто тебе про це просив?! – розлютилася я.

– Ніхто, вважай – це доля, – мовив він. – Йому потрібна помічниця в офіс. Так що завтра – твій вихід в суспільство!

– Юро, яка з мене помічниця?! Це взагалі не мій профіль, – заперечила я.

– А тобі й не треба бути за профілем. Просто прийдеш, прикинешся дурненькою, мовляв, на співбесіду. А коли все з'ясується, що нібито не за профілем, посилайся на мене, що це я тебе дезінформував. Повір, я знаю, як викрутитися. А тобі головне – познайомитися з ним і справити враження. Я на 99% упевнений, що ти йому сподобаєшся. Ну й 1% що не сподобаєшся, якщо утнеш якусь фігню.

– Юро, у мене немає жодного бажання грати в ці ігри!

– А яке в тебе бажання? Спати самій у ліжку і ридати в подушку! – Юрчик був прямолінійний.

– Навіть якщо й так...

– Тьху! Ну що за хандра! Тобі це не личить. Вилазь зі своєї барлоги і починай жити. Нічого не знаю, завтра о дванадцятій щоб була готова, я за тобою заїду.

І, не давши мені можливості заперечити, Юрчик поклав слухавку. Схоже, він мав рацію. Треба вилазити зі своєї барлоги, тим більше що мені тут вже остогидло. Усвідомлення «кінця» протвережувало і змушувало жити далі.

Я встала і подивилася у дзеркало. Як же я здала за ці місяці страждань! Мені категорично не подобалося моє відображення. Із цим терміново треба було щось робити. Насамперед – до перукарні, і так, щоб кардинально. Потім на масаж і в спа. Може, встигну привести себе до нормального вигляду до завтра.

Перукарка здивувалася, але відмовляти не стала, коли я попросила її підстригти мене коротше. Я тицьнула в журнал, де красувалася рудоволоса модель із короткою асиметричною зачіскою. Кардинально. Але саме так я й хотіла, щоб навіть не асоціювати себе із собою колишньою в дзеркалі. Нехай замісна терапія замістить усе, навіть мій старий образ.

Наступного дня, готуючись до так званої співбесіди, замість традиційних джинсів, я вдягла ділову облягаючу сукню та витягла з надр шафи туфлі на шпильках, що вже припали пилом за ці місяці. Сині кола під очима замазала коректором, нафарбувала свої довгі від природи вії, що ці кола й затінили, помада світло-рожевого відтінку підкреслила губи. Прискіпливо оглянула сама себе у дзеркалі і попри все залишилася задоволеною.

В порівнянні з Люсею я була просто богиня неземної краси! Дурень Антон, тому що не оцінив такий скарб. І не тільки зовнішньо. Я точно знала, що мій внутрішній світ і інтелект були набагато ширше ніж у Люсі. Такий висновок я зробила ще тоді, коли вона щось бурмотіла на моїй кухні, не в змозі зв’язати навіть два речення, щоб висловити свою думку. Якщо вона взагалі вміє думати. Тьху на неї! Я впевнено посміхнулася сама собі – все, привіт, нова Лера! 

Я відчувала себе, як той Фенікс, що згорів до попелу і тепер відродився заново ще гарніший. Так, це кохання випалило мені всю душу, вона була порожня, але є шанс наповнити її чимось іншим, можливо набагато цікавішим. Нехай тепер мене люблять!

Коли я сіла до Юрчика в машину, він мене навіть не впізнав.

– Дівчино, ви не помилилися адресою? Я трохи зараз зайнятий, чекаю подругу… Хоча, загалом не проти ближче познайомитися... – почав було він загравати.

Я зняла темні окуляри і не без тіні задоволення попросила Юрчика підібрати відвислу щелепу.

– Вау! Круто! – вигукнув він. – Я тебе справді не впізнав. Оце типаж! Просто бомба! Слухай, може, ну його, того олігарха, поїхали до мене...

– А що ти мені можеш запропонувати? – розсміялася я.

– Я весь твій! – пообіцяв вірний друг.

– Юро, не сміши мене, це вже пройдений етап. Домовилися ж – поїхали до олігарха, поки я не передумала, – рішуче мовила я.