27. Сповідь

*** Любі читачі, я трохи доповнила попередню главу, тож перечитайте її, щоб не втрачати звязок ***

...Я сиділа на тому пеньку сумна і задумлива. Але на відміну від ранішніх станів, зараз мої думки не будували ніяких планів. А сенсу? Все одно вони всі провальні… Щоб я не придумала, нічого не виходить.

– Привіт, дівчинко! – раптом почулося за спиною.

Я аж підскочила зі свого пенька, ніби мене вжалила змія.

– Казала тобі, не смій мене так називати! – випалила я, побачивши Демона. – І що ти тут робиш? Ти що, переслідуєш мене?

– Ні, я просто живу неподалік, іноді приходжу сюди прогулятися вздовж води.

Демон сьогодні був зовсім серйозний. І спокійний, як завжди.

От і знайшовся той, кому я зараз розповім все, що про нього думаю!

– Ти – чорт! – кинула я йому в обличчя. – Ти справжнісінький диявол!

– За що ти зі мною так? – здивувався він.

– За те, що ти зі мною зробив!

– Не зрозумів? – щиро здивувався чоловік. Зараз він виглядав цілком звичайною людиною. При денному світлі в ньому не було нічого демонічного, надприродного, що я бачила під час двох попередніх зустрічей.

– Це ти штовхнув мене на злочин!

– Я тебе нікуди не штовхав, – заперечив він.

– Це ти сказав мені: убий Люсю! – випалила я.

– Я?! – він похитав головою. – Але ж це ти сказала: щоб вирішити проблему, треба вбити Люсю. Я лише повторив твої слова. Не треба перекладати на мене свою провину.

Усередині мене все закипіло. Захотілося вчепитися йому в горло і видряпати ці спокійні чорні очі. От же ж гад! І що це за людина?

– І що, ти її вбила? – ніби між іншим поцікавився він, наче запитав, чи снідала я сьогодні.

– Ні, звісно! Слава Богу! Але це ти штовхнув мене на те, що я зробила. Ти! Ти! Ти! Сама я до такого не додумалася б.

– Ні, люба, саме ти й додумалася, а я лише допоміг витягнути це назовні з твоєї божевільної голови.

– На біса мені твоя допомога? – скрикнула я, дедалі більше розлючуючись.

– Але ж ти сама попросила про допомогу, – нагадав він. – Це ти мені зателефонувала.

Він мав рацію. Сказати не було чого. Я здулася, як повітряна кулька, з якої випустили повітря. Сіла на пеньок і втупилася у воду.

– Я й сама не знаю, як це сталося. Ніби в якомусь тумані, чесне слово, – зізналася я. – Це була якась одержимість. Я вже не могла ні про що інше думати...

Слова лилися суцільним потоком, і я сама не помітила, як у найдрібніших подробицях, з усіма своїми переживаннями, розповіла йому все. Від першого до останнього кроку.

Демон мовчки стояв поруч, жодного разу мене не перериваючи. Поки я говорила, сльози текли з моїх очей. Здавалося, скільки ж їх, коли вони закінчаться, але вони не закінчувалися. Носовичок промок наскрізь – хоч викручуй. Я вже навіть не витирала ним сліз, а просто розмазувала їх по щоках, підкоряючись якомусь рефлексу.

– А якби я її вбила? – раптом злякано схаменулася я. – Що було б зі мною?

– Не вбила б, – упевнено сказав Демон. – Я знав, що ти цього не зробиш. Хоч і не думав, що все зайде так далеко. Складний у тебе випадок...

– У якому сенсі – у мене? – здивувалася я. – У тебе що, таких, як я, багато?

– Багато – це ще м'яко сказано. Ти навіть не уявляєш скільки.

– Хто ти? – я різко підвелася. – Ти взагалі людина чи ні?

– Людина, звісно, – запевнив він. – Хіба не видно?

– Ну, на вигляд людина, але чому ти читаєш думки? Як у тебе це виходить?

– Якби ти тільки знала, наскільки це насправді просто, то не запитувала б. Усі люди однакові, і думки в усіх одні й ті самі. Вони просто написані в них на лобі.

– Ага, а я чомусь на твоєму лобі нічого не можу прочитати, – фиркнула я.

– Я просто дуже добре знаю людей, – зітхнув Демон. – І ти не виняток, хоча випадок у тебе важкуватий. Але не безнадійний.

– То я для тебе просто випадок? – я відчула, як злість знову закипає всередині.

– Усе трапляється, з усіма. На планеті Земля немає нічого нового. Якщо знаєш основні закони, для тебе вже нічого не є таємницею. Ну і досвід спілкування з людьми, звісно. А він у мене, можна сказати, віковий...

Сироти пробігли шкірою від його останніх слів. І навіщо тільки я йому все розповіла? От дурепа! А якщо він піде і донесе на мене в поліцію? Мені стало страшно. Захотілося провалитися крізь землю, зникнути, щоб він більше ніколи мене не побачив.

Але, з іншого боку, він же навіть не знає, як мене звати. Він нічого про мене не знає, заспокоїла я себе. А що, як він і справді читає думки? Ні, це неможливо. Просто він хороший психолог.

– Ти психолог, так? – озвучила я свою здогадку.

– І психолог теж, – розсміявся він. – Ти не дурна, я б навіть сказав, надто розумна. Тільки проблема в тебе не в голові, а тут.

Демон тицьнув пальцем у середину моїх грудей, саме туди, де билося серце. Я відчула, ніби його пронизала стріла. Мимоволі відсахнулася і притиснула руку до грудей, захищаючись.

– Твоє серце розірване на шматки, у ньому велика діра, і впоратися з цим тобі дуже важко.

– Та хто ти такий, щоб повчати мене?

– Ніхто... Ти просто випадково трапилася мені на шляху. Я хотів би тобі допомогти, але ти вперта. Якби ти більше мені довіряла, справа пішла б швидше.

– Я тобі довіряла? – запитала я. – Яка ще справа? Ти взагалі про що?

– Про твоє зцілення.

– Теж мені, знайшовся лікар!

– І лікар теж, – знову розсміявся Демон.

Його сміх виводив мене з себе, але водночас я відчувала, що всередині ніби щось перемикається. Наче я починала дивитися на себе збоку, коли говорила з ним. Ця людина викликала в мені дуже незвичні відчуття, які мене лякали. Безперечно, він мав якісь гіпнотичні здібності.

Все, час іти звідси! Від гріха подалі.

– Немає жодних гріхів, – раптом сказав Демон. – Є люди, які живуть, роблять помилки, самі ж від них страждають, потім чинять інакше або знову так само. І так до безкінечності. І це коло розірвати майже неможливо. Але все ж можливо. І я тут, щоб допомагати їм це робити.