25. Труп не збуджує

Два дні я не могла підвестися з ліжка. Вочевидь, пережитий стрес забрав усі мої й без того слабкі сили. Уночі мене морозило, кидало то в жар, то в холод. Я подумала, що захворіла. Підвелася, поміряла температуру, але вона була навіть нижчою за норму – тридцять п'ять і вісім. Отже, я не хвора у звичному розумінні цього слова. Але все ж таки я була хвора – хворіла моя душа, змучена і зневірена.

Майже три місяці життя на якомусь автопілоті, антидепресантах і безсонних ночах! Я ніколи не страждала від зайвої ваги, а за цей час скинула взагалі все, що тільки можна. Ваги показували 46 кг при моєму зрості 1,65 м. Щоб джинси з мене не спадали, довелося зробити в ремені ще одну дірку, яка охоплювала талію в 50 см. Якщо це ще можна було назвати талією.

При всьому цьому я ще примудрялася продовжувати працювати. Хоча, можливо, саме завдяки роботі мені ще якось вдавалося триматися в нормі. Робота чудово відволікала, занурюючи мене у світ чужих життєвих історій, які я редагувала. Але жодна з них не йшла ні в яке порівняння з моєю історією. Мені здавалося, що лише я одна здатна на такі страждання, а всі інші люди переживають усе дуже поверхово. Може, зі мною щось не так, якщо я докотилася до того, що вигадала план убивства Люсі і навіть спробувала його здійснити.

На третій день приїхав Юрчик і витягнув мене з ліжка в прямому розумінні цього слова. Коли він подзвонив у двері, я ледве дійшла, щоб їх відчинити, а впустивши Юрчика, на підкошених ногах дотяглася назад до ліжка і безсило впала в нього.

– Не зрозумів! – здивувався Юрчик. – Це як розуміти? Пані лягли і просять? То ти мене чекала? Зараз, роздягнуся, одну хвилинку.

Юрчик намагався блазнювати.

– Юро, не знущайся! Яке там «просять»... – пробурмотіла я, натягуючи ковдру до підборіддя. – У мене немає сил навіть дійти до кухні.

– Так, зовсім ти, бачу, здала, – Юрчик похитав головою. – І що з тобою робити?

– Нічого не треба. Я просто хочу померти, щоб мене ніхто не чіпав...

– Оце даєш! Бачу, дах у тебе зовсім поїхав, – Юрчик покрутив пальцем біля скроні. – Ні, ми так не домовлялися.

– Я взагалі ні з ким ні про що не домовлялася, – відмахнулася я і відвернулася до стіни, відчуваючи, як підступають сльози, яких я не хотіла, щоб він бачив. – Юро, йди додому.

– Ні, ну ви таке бачили! – Юрка так просто не здавався. – До тебе гість прийшов, найдорожчий, можна сказати. Який мчить до тебе на допомогу після першого свистка, а ти до нього – задом!

– Я тебе зараз не кликала, – буркнула я.

– А я сам прийшов. А ну ж бо, підводься! – скомандував Юрчик і стягнув із мене ковдру.

Я спробувала повернути її на місце, але Юрчик відібрав її і кинув у крісло. Після цього підійшов до ліжка, просунув руки під моє тіло і просто підняв мене, мов дитину.

– Отакої! Скільки ти важиш? – здивувався він. – Самі кістки лишилися. Ти взагалі щось їси, крім антидепресантів?

Звісно ж, від його уваги не вислизнули напівпорожні блістери з ліками, що валялися поруч на підлозі.

– Як усе запущено! – він струснув мене і поставив на ноги.

Мої ноги справді тремтіли, і я присіла на ліжко, підперши важку голову руками.

Та Юрчик не відставав. Він знову взяв мене на руки і поніс до ванної кімнати. Посадив у ванну просто в піжамі і увімкнув душ.

– Юро, що ти робиш? – слабко пискнула я. – Я ж намокну.

– Приводжу тебе до тями, – пояснив він і перемкнув кран.

– Юро, чорт! – закричала я, відчувши, як на голову полилася крижана вода.

– О, вже краще, – сказав Юрчик. – Голос прорізався.

Він знову перемкнув кран, і на мене полилася гаряча вода, обпалюючи плечі.

– Ти мене зараз звариш! – я схопилася на ноги, тримаючись за бортики ванни.

– Так, ще краще, процес пішов, – констатував Юрчик, регулюючи кран і поливаючи мене вже нормальною водою зверху.

Я вхопилася за його плече, намагаючись не впасти.

Піжама вже промокла і прилипла до тіла. Контрастний душ справді зробив свою справу – мені стало трохи легше. Щоправда, одяг Юрчика теж намокнув від бризок, але його це, здавалося, зовсім не хвилювало. Не знаю, скільки ми так простояли...

– Знаєш, а ти мене навіть не збуджуєш, – несподівано видав Юрчик. – Ні, ти, звісно, гарна, худа, така, як мені подобається, але, блін, таке відчуття, ніби я обіймаю бездиханний труп. А я, вибач, некрофілією не страждаю.

Мені стало весело, і я розсміялася.

– Юро, дякую тобі... Що возишся зі мною... – зізналася я нарешті.

– Та годі, чого вже там. Коротше, приймай душ і виповзай звідси, а я піду кави зварганю.

Він передав мені в руки душ, промокнув свій одяг рушником, витер голову і вийшов. А я опустилася на дно ванни і закрила злив. Вода, що наповнювала ванну, приємно огортала тіло і розслабляла. Присутність Юрчика, його жарти вдихнули в мене життя.

Насправді я була йому дуже вдячна, адже якби не він, не знаю, що б я робила. Більше нікому не було до мене діла, крім нього. З подругами я не ділилася своїми стражданнями. Перший місяць ще плакалася їм у жилетку, але після того, як одна з них сказала, що їй набрид мій кислий вигляд – жартома, звісно, – я зіщулилася. Мені більше не хотілося ні їхнього співчуття, ні підтримки. Я щосили намагалася вдавати, що зі мною все гаразд. Напевно, Юрчика послав до мене сам Господь Бог, не інакше.

Юрчик відчинив двері, і я вловила запах кави і яєчні, що долинав із кухні.

– Ну все, скільки можна тут сидіти, вилізай! – знову скомандував він. – Ходімо пити каву. І піжаму зміни.

Він тактовно прикрив двері.

Я стягнула мокру піжаму, залишившись у чому мати народила, але саме зараз мене це хвилювало найменше. Я не соромилася Юрчика, не боялася, бо знала, що нічого не буде. Попри все його донжуанство, Юрчик ніколи б не скористався ситуацією.

І тут я подумала: а дарма. Може, саме це мені зараз і було б потрібно. Просто секс з іншим чоловіком, без жодного кохання, без жодних почуттів, без слів і всього іншого. Щоб накидати в свідомість інших відчуттів, нехай вони вкриють мої спогади про останню ніч кохання з Антоном...