24. Вчасне отверезіння

Нестерпно довго тягнулися хвилини. Автобус, здавалося, їхав, як у сповільненій зйомці... І ось я нарешті стояла за гаражами і чекала Люсю, стискаючи закляклою рукою в рукавичці в кишені заповітний «подарунок». Мій розум був холодним і злим. Уся увага зосередилася на одній-єдиній цілі, як у лучника, який натягнув тятиву. Я завмерла і чекала. І ось що дивно – у голові не було жодної думки!

Ось пройшла основна група працівників сірої будівлі. Ось нарешті з’явилася Люся. Як завжди, щаслива і в незмінних навушниках. Коли вона порівнялася зі мною, я пропустила її на кілька кроків уперед і вийшла зі свого укриття. Два великі кроки – і ось її спина вже на відстані моєї витягнутої руки. Залишилася одна мить – найочікуваніша і найскладніша...

Усередині в мене все напружилося так, що здавалося, зараз усе моє тіло вибухне й розлетиться на шматки. Але я з усіх сил намагалася триматися. Треба бути спокійною! Моя рука вже почала висуватися з кишені, як раптом Люся заговорила. Мабуть, їй зателефонували. Не виймаючи ні телефона з кишені, ні навушників із вух, вона радісно щебетала:

– Так, коханий! Уже йду до зупинки... Я приготувала тобі сюрприз... І я дуже чекаю на зустріч...

Її слова різали мене по живому, мов розпечені ножі. Це моєму коханому вона приготувала сюрприз! Це з ним вона чекала зустрічі! Будь ти проклята, гадино! Залишалося лише одне – вийняти руку з кишені...

І я вже майже витягла її, коли раптом побачила, що назустріч іде людина. Звідки він узявся і куди прямував – невідомо. Звичайний чоловік у звичайній шкіряній куртці...

Я завмерла, мов укопана. Люся пішла далі своєю дорогою, а я стояла і дивилася їй услід. І в ту мить щось перемкнулося в моїй голові. Я ніби побачила себе збоку й жахнулася. Що взагалі відбувається?! Як я взагалі тут опинилася?!

Господи, я збожеволіла! Пробач мені, дурну і нещасну!

Чоловік, ніби нічого не сталося, пройшов повз мене в бік Люсиного офісу. Не знаю, скільки я простояла в такому заціпенілому стані. А коли знову змогла рухатися, витягла руку з ножем із кишені й, щосили замахнувшись, жбурнула його за гаражі. Пролунав глухий брязкіт металу об метал, що луною відгукнувся в моєму запаленому мозку...

Сили зрадили мене, ноги підігнулися, і я опустилася на землю. З очей полилися сльози. Ридання трусили все моє тіло, ніби вивертаючи назовні весь мій біль розбитого серця, ненависть, відчай і це прокляте кохання...

Не знаю, чи була я при свідомості, чи провалилася в небуття, але я нічого не чула і не бачила, поки моє тіло здригалося в конвульсіях істерики.

– Дівчинко, у тебе щось сталося? – мов крізь пелену почула я чийсь голос.

Я здригнулася і підвела голову. Нахилившись наді мною, стояла літня жінка з картатою сумкою в руках.

– Так, – прошепотіла я. – Здається, я померла.

– Ну що ти, люба, ти жива-живісінька, – лагідно промовила жінка. – Ну ж бо, підводься, ходімо. Де ти живеш?

Я дивилася на неї невидющими очима в напівнепритомному стані. Але її співчутливий добрий голос лився бальзамом на змучену душу. Мені раптом захотілося уткнутися їй у плече й розповісти все-все – про свій невдалий замах на вбивство, про своє кохання, яке довело мене до такого відчаю. Але слів не знаходилося.

Жінка допомогла мені підвестися з колін, узяла під лікоть і повела вздовж гаражів. За кілька хвилин ми вже сиділи на лавці в невеликому сквері.

– Випий води, – запропонувала вона й дістала зі своєї картатої сумки пластикову пляшку.

Я схопила її, наче вмирала від жаги. Дивно, раніше ніколи за жодних обставин через свою природну гидливість не стала б пити з чужої пляшки, але зараз накинулася на воду сумнівного походження так, ніби не пила сто років. Я заливала воду до рота, не встигаючи ковтати, і вона текла по підборіддю, затікаючи під комір секондхендівської куртки. Мої темні окуляри й капелюх десь загубилися дорогою між гаражами.

І раптом я відчула, ніби мене довгий час не було, а тепер я повернулася. Наче якась незнайомка приблизно місяць тому вселилася в моє тіло і мозок, вдягнула цю безглузду куртку і почала керувати мною. До чого ж я докотилася! Як я взагалі могла до такого дійти?! Не інакше як демон вселився...

І тут я раптом згадала – записка в нічній маршрутці й підпис «Демон». По шкірі пробігли мурашки. Але я тут же себе зупинила: стоп! Що за маячня?! Жодних демонів не існує. До чого ж я довела себе цією кавово-заспокійліво-антидепресантною дієтою! Фактично збожеволіла. Дякувати богу, що хоч не наробила дурниць.

Незнайома жінка гладила мене по руці й лагідно примовляла:

– Ну от і добре, рідненька. Уже заспокоїлася? От і все минулося... Усе в тебе буде добре...

– Пробачте... – пробурмотіла я неслухняними губами.

– Та за що ж, люба?

– За все...

– Та що ти! Бог пробачить, – сказала вона.

І я раптом зрозуміла, що просила вибачення зовсім не в неї, а в того самого невидимого Господа Бога, який пробачить мене через її добрі слова. За те, до чого я себе довела. За всі свої лихі думки, за свій відчай і ненависть...

Мені раптом стало легше, біль відступив, поступившись місцем безмежній порожнечі.

– Де ти живеш? Провести тебе додому? – співчутливо запитала жінка.

– Дякую, не треба. Зі мною вже все гаразд, – сказала я. – Справді, тепер уже точно все гаразд.

– Ну от і добре. Тоді я піду, мені ще онучку треба забрати з садочка. Уже зачекалася...

– Звісно, звісно, – закивала я. – І ще раз вам дякую!

Жінка розчинилася в тіні високих дерев, ніби її ніколи й не було. Я стягнула із себе секондхендівську куртку і віднесла її до смітника неподалік. Ноги були ватяні, тіло здавалося неслухняним. Я зрозуміла, що попри прояснення розуму фізично не здатна кудись іти.

Дістала телефон і набрала знайомий номер:

– Юрчику, тут така справа... Зможеш відвезти мене додому? Якщо ти вільний?

– Без проблем! Зараз буду, – охоче відгукнувся старий друг. – Кажи адресу...