21. Пастка чи звільнення?

І раптом, у ту мить, коли я втонула в його очах, мене ніби накрила якась хвиля. Я несподівано заспокоїлася, серце забилося рівніше, думки сповільнилися. З’явилося таке відчуття, ніби я дивлюся на картинку збоку: ось стоять на набережній двоє людей. Один із них невідомо хто, а другий – Я. І в цієї Я в голові повна каша, а душа розривається від страждань.

Мені стало себе шкода. І водночас я раптом зрозуміла, як усе це безглуздо. З’явилося бажання, щоб цих страждань більше не було. Я навіть забула, що ще хвилину тому моїм найпотаємнішим бажанням було повернути Антона. А зараз воно пішло кудись у глибину цієї стражденної душі, і з’явився погляд збоку. І найбільше на світі мені захотілося більше не страждати, не мучитися, а бути просто такою ж спокійною, як ця людина переді мною. Справжня брила спокою!

«Треба терміново йти звідси! – подумала я. – Ця людина точно має якісь гіпнотичні здібності. І поки я остаточно не влипла, треба тікати».

– Твоя втеча нічого не змінить, Леро, – знову приголомшив він мене. – Поки ти не вирішиш свою проблему.

Я не могла піти і боялася залишитися. Але одне змінилося напевно: я побачила себе збоку і хоча б на мить заспокоїлася. І навіть ця мить додала мені сил.

– А як її можна вирішити? – запитала я. – Якби тільки ця його Люся кудись зникла, моя проблема вирішилася б дуже просто.

– Варіант номер один, – сказав Демон. – Ще варіанти?

– Ну або якби я розлюбила Антона. Але це неможливо.

– Можливо все, ти навіть не уявляєш наскільки.

– Так, тільки для цього треба або видалити мені мозок, або вирвати серце.

– Зовсім не обов’язково. Просто потрібен час. Минає все, абсолютно все! Просто повір мені. І любов, і життя, і ненависть. Змінюються партнери, з’являються нові кохання... Але я знаю, що зараз ти мене не зрозумієш. Тому, що б я не сказав, ти не почуєш. Це дуже довгий процес у твоєму випадку. Але й він закінчиться – з часом.

– Як мені позбутися цієї Люсі? Я вже в такому стані, що готова її вбити! – я справді не хотіла його чути і хотіла говорити про своє. – Якщо ти можеш, допоможи мені. Я згодна на будь-які умови. Навіть якщо доведеться продати своє... тіло або... душу.

– Здуріла дівчинка! – сумно констатував Демон. – Мені не потрібні ні твоє тіло, ні твоя душа. Я можу тобі допомогти, але зовсім не так, як тобі це бачиться.

– Допоможи! – прошепотіла я благальним тоном.

– Добре, – погодився він. – Якщо ти робитимеш усе, що я скажу.

– Робитиму! – запевнила я. – Що треба?

– Треба вбити Люсю!

Я остовпіла. У мене підкосилися ноги.

– А що, інших варіантів немає?

– Немає. На цей момент.

– Але я не вбивця. Мені навіть муху шкода.

– А себе тобі не шкода? Усі колись помирають. І Люся помре, раніше чи пізніше. То яка різниця коли?

– Та щоб тебе чорти забрали! – вигукнула я у відчаї. – Я прийшла сюди, справді сподіваючись, що ти можеш мені допомогти, а ти верзеш якусь нісенітницю і говориш мені такі речі! Хто ти такий узагалі, хай тобі грець?!

– Припини згадувати чорта, – попросив Демон.

– І ім’я в тебе бісівське! Не міг інше придумати?

– Не міг, це моє ім’я.

– Ти божевільний! Псих із психлікарні!

– Ні, я не божевільний. Я цілком нормальний, ти навіть не уявляєш, наскільки я нормальний. І хочу допомогти тобі теж стати нормальною.

– Яким чином? Підштовхуючи мене вбити Люсю?!

– Поки ти цього не усвідомиш, ти не рушиш далі. Твоя ненависть має вийти назовні, інакше вона так і буде повільно руйнувати тебе, призведе до хвороби й зрештою вб’є тебе саму. Є спеціальні техніки, я можу тобі допомогти.

– Ідіот! Я нікого не буду вбивати! Залиш мене в спокої, – я кричала на всю набережну, не в змозі впоратися з перезбудженням. Люди почали озиратися на нас, але мені було байдуже.

– Це добре, що ти так кричиш, це корисно, – спокійно сказав Демон. – Скільки можна плакати? Сльози спустошують, позбавляють енергії, не дають діяти. А крик вивільняє енергію й штовхає до руху.

– До якого руху? До вбивства?

– Зауваж, це не я запропонував, це ти сама озвучила: щоб вирішити твою проблему, треба вбити Люсю. Які до мене претензії?

Я раптом усвідомила, що він має рацію. Справді, які до нього претензії? Ця божевільна думка з’явилася в моїй голові, і це я її озвучила. Але чи була це моя думка? Чи він, володіючи певними техніками гіпнозу, її ж мені й навіяв? Моя голова розривалася на частини. Усе це раптом набридло до чортиків.

– Усе, бувай! – поставила я крапку. – Хоча ні, не бувай. Прощавай назавжди! Сподіваюся, більше ніколи тебе не побачити. Хай тебе чорти заберуть!

– Це замість подяки? – усміхнувся Демон.

– Подяки? За що? – здивувалася я.

– Ти так нічого й не зрозуміла... – сумно зітхнув чоловік і, розвернувшись, пішов геть.

Я теж пішла геть, але через кілька кроків щось підштовхнуло мене озирнутися, що я й зробила. І всередині знову все похололо. Ми розійшлися лише мить тому, а Демона вже не було видно. Куди він зник?

– Страшний сон... – пробурмотіла я, піднімаючи голову вгору. – І коли він уже закінчиться?

Було вже темно, на чорному небі сяяли зорі, світла яких не приглушували навіть ліхтарі. Треба ж, подумала я, вони так далеко, багатьох із них уже немає, а світло є. Колись і мене не буде, і Люсі, і навіть цієї набережної... І вся моя серцева драма не матиме жодного значення. Але, чорт забирай, як же це важливо зараз!

Я йшла набережною і почувалася випотрошеною, саме випотрошеною, а не спустошеною. Бо тіло теж відчувало, ніби його обскубли, наче зняли шкіру й вивернули назовні всі нутрощі. Те, що я наговорила, – про вбивство, про продаж тіла і душі... Насправді я ніколи б цього не зробила, але ж звідкись ці думки в мені взялися і отруювали мене. Виринувши з якоїсь безодні відчаю, вони заповнили мій мозок і довели мене до такого стану.

Тепер же всередині була порожнеча, хаос думок раптом змінився якимось прозрінням. Душа більше не боліла, але більше й не любила. Було легко, спокійно і порожньо. Я просто йшла й ішла.