20. Зустріч під хрестом

Я дісталася набережній навіть раніше ніж за годину. У запасі було ще хвилин п’ятнадцять і я вирішила прогулятися. Не стояти ж на одному місці. Тим більше що останнім часом я не могла стояти спокійно, мені потрібно було щось робити. Наче всередині працював якийсь генератор, який вимагав, щоб я викидала своє нетерпіння через рух.

Я дійшла до ресторану «Скорпіон» і повернулася назад до церкви. До призначеного часу залишалося ще п’ять хвилин.

«От чорт, чому ж так довго тягнеться цей час до зустрічі з цим чортом!» – майнула в голові думка, і всередині тьохнуло. А й справді, чорт!

Що я знаю про цю людину? Та ще й він сам назвав себе Демоном. Це такий жарт чи що? Навіщо мені взагалі з ним зустрічатися? Але в мене не було відповідей на ці запитання. Мені просто потрібна була будь-яка рятівна соломинка, як потопаючому, щоб за неї триматися і не тонути в морі свого відчаю.

Я вирішила ще раз пройтися пів дороги до ресторану і повернутися назад. Озирнувшись, я раптом побачила сліпуче сяючий хрест на куполі церкви, підсвічений локальними прожекторами. Було дуже красиво! Церква була нова, сучасна, і від неї не пахло вічністю. Якийсь час я просто споглядала цей хрест без жодних думок і навіть відчула, що забула про свій біль.

І треба ж, не боїться навіть Бога цей Демон, раз призначив зустріч у такому місці! Зовсім ця чортівня знахабніла... Але я готова була продати свою душу зараз будь-кому, аби тільки хтось допоміг мені повернути Антона.

– Привіт, дівчинко! – раптом пролунав позаду впевнений голос.

Я здригнулася, ніби від удару струмом, і різко обернулася. Від несподіванки серце миттєво закалатало в шаленому ритмі. Нічого не сталося такого, щоб так реагувати, але мені вистачило і цього, щоб розхитана нервова система викинула в кров адреналін.

– Я ж казала, щоб ви не називали мене дівчинкою! – вимогливо сказала я.

– Це замість привітання? – усміхнувся Демон. – Бачу, тебе ще не попустило.

– Якби попустило, мене б тут не було, – пояснила я, намагаючись заспокоїтися. – Добрий вечір! Взагалі то я – Лера!

– Насправді твоє привітання мені і не потрібне, Лера, – знизав плечима чоловік. – Я не переймаюся правилами хорошого тону.

– Та я вже зрозуміла...

– То що, не передумала ще вмирати? – глузливо запитав він.

– А от і передумала! – огризнулася я. – Не дочекаєтеся.

– Можна на ти, – запропонував Демон. – Я ще не такий уже й старий. У цьому житті... Мені всього тридцять вісім. Якщо, звісно, не брати до уваги сотні тисяч попередніх життів.

Він розсміявся якимось глибоким упевненим сміхом, від якого мені стало не по собі. Мені тут погано, а він регоче. У мене все дуже серйозно!

– Ти... можеш мені допомогти? – я вирішила не тягнути кота за хвіст.

– А якої допомоги ти чекаєш? – запитав він.

Здавалося б, просте запитання, але я розгубилася. Так, справді, якої допомоги від нього чекаю? Про це навіть і не подумала. Я просила його про допомогу, а сама не знала, про що саме. У голові каруселлю миготіли думки, але жодна з них не була серйозною.

Але, мабуть, він не був би Демоном, якби не вмів їх читати. Людина навпроти мене раптом почала озвучувати фрази, які крутилися в моїй голові:

– Щоб вона здохла! Поверни його до мене! Я згодна на все!

Я слухала, дедалі більше приголомшена. Мені було соромно за ці думки, але він усе чітко вгадав.

– Звідки ти знаєш? – ледве вимовила я.

– Звідти! – зареготав він і вказав пальцем у небо.

Я автоматично простежила за його пальцем, знову втупившись поглядом у сяючий хрест. Він що, знущається з мене? Якийсь сюр! На мене раптом накотило протверезіння: якого, взагалі, біса я тут роблю?

– Напевно, піду додому, – сказала я і уже відступила на крок назад.

Але Демон раптом узяв мене за руку вище ліктя: міцно й упевнено. Спочатку мені захотілося вирватися, а потім раптом взагалі зникла будь-яка воля. Ніби щось всередині перемкнули.

– Не підеш! – заявив він. – Раз ти тут, значить, тобі це потрібно.

І я покірно покрокувала поруч із ним набережною.

– Звідки ти знаєш, про що я думаю? – запитала.

– Я ж сказав, що читаю думки, – знову розсміявся він.

– Якась чортівня! – виплюнула я слова, які давно рвалися назовні, очікуючи продовження його важкого сміху.

Але замість цього він цілком серйозно сказав:

– Жодної чортівні й жодної магії. Просто я добре знаю людей. І повір, не ти перша і не ти остання, у чиїй голові крутяться такі думки.

– Цікаво, звідки водій маршрутки так добре знає людей? Чи ти у вільний від роботи час вивчаєш психологію?

– А з чого ти взяла, що я водій маршрутки?

Я висмикнула руку й зупинилася.

– У сенсі? А хто ти?

– Я поки що не відкрию тобі цього секрету, інакше ти не будеш мені довіряти. Але я не водій маршрутки.

– Але ж я тоді їхала в маршрутці...

– Це була не маршрутка, – вже цілком спокійним тоном промовив чоловік.

– А що це було?

– Твій персональний експрес на той світ, – видав Демон і знову розсміявся. – Ти ж хотіла померти, от по тебе й прислали. Якщо ти помітила, то, крім тебе, у тому бусі більше ніхто не їхав. Бо на той момент охочих померти в тій частині міста більше не знайшлося.

У мене сироти побігли шкірою. Я усвідомлювала, що він знущається з мене або просто жартує, намагаючись відволікти, але мені стало страшно. Мабуть, нервова система вже дійшла до межі, бо я не могла нормально реагувати на жарти і у всьому бачила надприродне.

А раптом це насправді не жарти? Думки метушилися в голові, пригадуючи все раніше прочитане в книжках Кастанеди, Блаватської, Ніцше і бог знає кого ще, уривками виринаючи на поверхню свідомості, змушуючи мене сумніватися, а потім вірити, а потім знову сумніватися.

Я подивилася просто в обличчя цій людині, але воно було непроникним. Чорні очі були абсолютно спокійними, і я тонула в їхньому бездонному вирі. Усмішка зникла з його губ. Він теж дивився на мене й цілком спокійно чекав, що ще я бовкну. Хоча, якщо він умів читати думки, то не мало значення, що я скажу вголос.