19. Дзвінок Демону

Минув тиждень, який тягнувся для мене, немов вічність. Подзвонити Антону я не наважувалася, а він не дзвонив. Мабуть вже більше не подзвонить... Навіть дружба утрьох накрилася мідним тазом.

Кожного вечора я сиділа з телефоном в руках, але так жодного разу й не набрала його номер. Мені було страшно, що почую, як він попрощається зі мною назавжди. Я цього не переживу. А так, поки він не дзвонить, є надія, що ми поки що хоча б просто друзі. Я була згодна на будь-який статус, аби тільки втримати цю ниточку наших стосунків, що рвалася, хоч якими б вони не були.

Але він не дзвонив. Що зробила з ним ця відьма, чим вона так його привернула? Чому її зілля виявилося сильнішим за моє? У тому, що вона його чимось приворожила, я вже не сумнівалася. Ну не міг же він при здоровому глузді та тверезій пам’яті просто взяти й піти від мене! Чи міг? Раз він це зробив.

У силі зілля я тепер не сумнівалася – Антон же прийшов до мене, і Ян теж. Ось тільки чому усе пішло не так, як я сподівалася? Мабуть дійсно його відьма має над ним таку силу, що перебиває мою... 

Вечір наповнив кімнату світлом ліхтарів і миготінням фар автівок, що паркувалися у дворі. Я сиділа, не вмикаючи світло, прислухаючись до кожного звуку, безнадійно чекаючи знайомих кроків на сходах. Готова будь-якої миті схопити телефон, що лежав у мене на колінах. Але не було ні кроків, ні дзвінків.

Треба щось робити, вирішила я нарешті. Інакше я просто одного дня заклякну тут у цій позі, і все скінчиться. Перша і друга спроба не вдалися, треба переходити до третьої.

І тут я згадала про екстрасенку. Напевно, моєї сили недостатньо, щоб повернути Антона, то ж нехай це зробить професіонал, не дарма ж її по телевізору рекламують. Чорт з тими реквізитами, хай буде бізнес. Я ввімкнула світло, примружившись від несподіванки. Почала ритися в шухлядах, сумках і кишенях у пошуках телефону екстрасенки, але, перевернувши все догори дриґом, нічого не знайшла.

Треба зайти в інтернет, подумала я і тут же збагнула, що вже забула, як звали ту тітку. Коротка ж у мене стала пам’ять. Уся корисна інформація витіснилася думками про Антона. Якщо так і далі піде, я взагалі можу втратити залишки мізків. А як тоді працювати? Господи, що зі мною відбувається? Коли ж усе це закінчиться?..

Я занурила руку в кишеню зимової куртки, яка все ще висіла на вішаку в передпокої, хоча вже настала весна і її давно пора було прибрати до шафи, але мені було не до куртки. Як і не було діла до зимових чобіт, що валялися там же в коридорі. Мені зараз було не до звичного порядку, який я так любила. Дивно, але мене вже не дратувала неприбрана квартира, немитий посуд і розкиданий усюди невипрасуваний одяг. Я сама себе не впізнавала.

Я порилася в кишені куртки і витягла звідти якийсь клаптик паперу. Перша думка була, що це телефон екстрасенки. Але коли я його розгорнула, мороз пробіг шкірою.

«Демон» – вихопили очі коряві сплетені літери на білому в клітинку аркуші.

Миттєво згадалися той проклятий вечір, маршрутка на порожньому мосту, біль, що роздирав душу, і очі дивного водія, які блиснули у світлі лампочки.

«Якщо буде потрібна допомога, дзвони», – згадалися його слова.

Так, мені потрібна допомога! Я усвідомила це зараз дуже гостро. Навіщо обманювати себе й удавати, що я справляюся – я не справляюся. Якщо приворот не спрацював, я готова задіяти вже будь-яку іншу чортівню. Хто б він не був, той Демон, я не можу відмовитися від цього шансу. Було трохи лячно, але щось всередині мене волало: «Дзвони! Інакше втратиш час і Антон тебе забуде».

Колись у мене був досвід спілкування з потойбічним… Ми тоді захоплювалися спіритуалізмом, експериментували з енергіями, зміщали точку збірки… Цікавий був досвід, але потім все пройшло і залишився здоровий скептицизм. Але зернятка були посіяні десь в глибіні свідомості. Відчуття, що цей видимий світ – не єдине, що дійсно існує. Якщо ти не бачиш радіохвилі, або силу тяжіння, це не означає, що їх не існує. Віра в силу наміру залишилася залізобетонною.

– Мені потрібна ваша допомога, – промовила я в слухавку після того, як набрала номер із клаптика паперу.

– Я й не сумнівався, – відповів Демон. Його голос я впізнала б, мабуть, серед мільйона інших голосів. Було в ньому щось незвичне, нехарактерне для звичайної людини. Його голос був надто впевненим, надто позбавленим емоцій і надто холодним. – Я знав, що без мене ти не впораєшся, дівчинко.

– Допоможіть, будь ласка, – прошепотіла я, стискаючись у точку болю в глибині свого серця.

– Зустрінемося за годину, – розпорядився він, навіть не уточнюючи, чи можу я це зробити. – На набережній біля церкви.

– Добре, – безвольно погодилася я, десь у глибині душі передаючи керування своєю долею в руки цього незнайомого дивного чоловіка. Раз я сама не можу впоратися, нехай інші мені допоможуть.