18. Лише одна хвилина

Я зачинила за Яном замок, притулившись спиною до дверей. На душі панувало сум’яття, протилежні почуття заступали одне одного. Якось дивно все складається: той, кого я хочу, – не хоче мене. А того, хто хоче мене, не хочу я. Я чула, як гучні кроки Яна відлунювали сходинками, поступово стихаючи поверхом нижче.

Як раптом інший звук розрізав тишу під’їзду. Гупнули вхідні двері і за мить почувся голос, від якого я ледве не втратила свідомість.

– Ян? Ти що тут робиш? – спитав Антон, і відлуння рознеслося по всьому під’їзду.

Матінко Божа! У мене всередині все обірвалося. Антон?! Він сам іде до мене?! Не може бути! Без дзвінка, без попередження. Проти ночі…

– Був у Лери в гостях, – чесно відповів Ян.

Та хто його за язика тягне? Я ледве не завила. Спочатку майнула радісна думка: «Зілля подіяло! Він сам до мене йде». А від наступної: «Ян все зіпсував! Що робити?» – серце ледве не розірвалося.

Тремтячими руками я відчинила замок і вистрибнула на сходовий майданчик. Звісившись через поруччя, поглянула униз: між другим і першим поверхом стояли Ян і Антон.

– Антон! – крикнула я.

Обидва чоловіка підвели голови і подивилися на мене. Не контролюючи себе, я побігла униз і за мить вже опинилася біля них і з розгону обійняла Антона. Це все, що мені було зараз потрібно і байдуже на Яна.

Але Антон не відповів на мої обійми, було таке відчуття, що я наштовхнулася на скелю. Він узяв мене за плечі і відсторонив від себе. У мене всередині все обірвалося.

– Я, мабуть, піду, друзі, – сказав Ян. – Сподіваюсь, ви розберетеся.

І за ним зачинилися двері під’їзду.

 Я стояла навпроти Антона на тремтячих ногах з відчайдушно калатаючим серцем, ледве не падаючи. Це ж треба було, щоб він зустрів цього Яна! Боже, тебе немає на світі! Навіщо ти це зробив, навіщо зіштовхнув їх саме тут? Якісь хвилини, і вони б не зустрілися. Я відчула, як щоками покотилися сльози.

– То ти тепер з Яном? – чи то констатував, чи то розгубився Антон.

– Та ні! – вигукнула я. – Він просто приходив у гості.

Антон скептично посміхнувся.

– Та я завжди відчував, що ти йому не байдужа, – сказав він. – То все закономірно. Він класний чувак і тобі підійде…

– Що ти таке говориш? Навіщо він мені?

– Вибач, дівчинко… Мабуть я дарма прийшов. Не треба було спокушати долю, – сумно мовив Антон, розвертаючись, щоб піти. – Тобі теж треба влаштовувати своє життя.

– Антоне, ні! Не йди! – схлипнула я, не в змозі стримуватися. Відчай і безглуздість ситуації мене знищили вщент. Я забула про свою гордість, про гідність. Але Антон лише погладив мене по плечу.

– Все буде добре, дівчинко… – і вийшов з під’їзду.

Захлинаючись сльозами, я сповзла стінкою і закрила обличчя руками. Що я наробила? Це вже тепер ніяк не виправити. Не пам’ятаю, скільки я так просиділа, поки не відчула, що зовсім змерзла, мене аж трусило. На ватяних ногах я попленталася до себе. Умила холодною водою обличчя і впала без сил на ліжко. Ось тобі і замісна терапія!

«До біса усю цю чортівню!» – подумала я, згадавши, що те зілля все ще стоїть десь у мене в шафі, чи в холодильнику. Мабуть вже забродив. Треба його утилізувати і забути все, як дурний сон. Зла на себе і свою дурість, я підвелася і пішла до кухні. Відкрила по черзі шафки, потім холодильник, але чайника із зіллям так і не знайшла.

Дивно, куди він зник? І раптом на вікні за шторкою я побачила той чайник, в якому вже буйно квітла пліснява. На дні чайника залишилася купка трави, але рідини не було! Втім я точно пам’ятала, що налила тоді Антону лише половину чайника. Невже зілля випарувалося? Майже півлітра? Чи може його хтось випив під шумок на тій «вечірці»?

Варіантів було лише два: або Антон, або Ян. І тут мене осяяло: так ось чого Ян приперся! Схоже, він теж скуштував того зіллячка! Мене накрило так, що зігнувшись навпіл, я зайшлася в реготі. Сміялася аж до сліз і болю в животі. От і скажи, що приворот не подіяв. Антон прийшов – прийшов! Ян привернувся – привернувся! От тобі і приворотне зілля! Привернула, але зовсім не того, кого хотіла. Лєро, ну чому тобі так не щастить…

Відсміявшись до знемоги, я схопила той чайник і викинула у смітник, щоб навіть не нагадував про цей безглуздий випадок. Можливо, це просто збіг і ніяке зілля тут ні до чого. Чи до чого? Однозначної відповіді у мене не було. Втім, після істерики настало полегшення, взагалі накотила якась байдужість. Принаймні, я хоч змогла заснути в ту ніч.

***** Любі читачі, дякую вам за вподобання ❤️ моєї книги, зірочки під розділами⭐️ та коментарі. Якщо ви читаєте і ви все ще тут, мені дуже потрібна ваша підтримка! ❤️ Бажаю приємного читання! *****