17. Замісна терапія

За годину Ян вже дзвонив у мої двері з тортом і пляшкою вина в руках.

– Це ліки для душі, – пожартував він, простягаючи мені гостинці.

Торт ще з минулого візиту Антона з Люсею у мене викликав відразу, але коню, якого подарували, в зуби не дивляться. Нічого, кому-небудь потім віддам, може на роботу віднесу, вирішила я. А от вино буде доречно.

Ян поцілував мене у щічку і пройшов на кухню, зручно вмощуючись на м’якому куточку.

«Щось кухня моя останнім часом стала нагадувати місце, де постійно відбуваються якісь події», – подумала я, ставлячи на стіл наїдки. Цього разу у мене в холодильнику було багато чого, то ж, швидке сп’яніння нам не погрожувало.

Після першого келиху вина і душевних розмов я відчула, як напруга відпустила. Компанія Яна діяла на мене цілюще. Його спокій, впевненість, позитивний настрій допомагали забути про мій сердечний біль, що причаївся десь в глибині, поступаючись місцем давно забутій радості.

– Чого ти вирішив їхати до Індії? – спитала я.

– Ти ж пам’ятаєш, я давно мріяв пожити в ашрамі десь в Гімалаях, ось цей час настав. Мене скоротили на роботі, і замість того, щоб шукати нову, я вирішив здійснити свою мрію. Життя швидко пролітає, скільки можна відкладати? До того ж, є можливість там закінчити повний курс по йозі і отримати міжнародний сертифікат інструктора. А далі може навіть зміню свій рід діяльності. Та й взагалі, потім невідомо, що буде. Може мені так сподобається, що я й не повернуся.

– Ого, ото ти загнув! – здивувалася я. – Але цікаво… Якщо чесно, у мене зараз такий стан, що я б все кинула і поїхала з тобою.

– То поїхали разом, – запропонував Ян.

В моїй голові миттю почали проноситися картинки на індійську тематику. Я там ніколи не була, але з того, що знала про цю країну, про її духовних вчителів, приваблювало. Я вже бачила себе тою, що йде у кольоровому сарі з намистом з квітів на шиї десь берегом Ганга і співаючою мантри, а головне – на душі був всесвітній спокій і ніяких страждань за Антоном. Привабливо! 

Але ж ні! Навіщо мені той спокій без Антона! Втім я промовила:

– Я подумаю…

Ян посміхнувся і по-дружньому пригорнув мене до себе. Я все ще не зрозуміла тонких натяків, наївна. Навіть, коли він запропонував випити за майбутню подорож на брудершафт, теж не в’їхала. І тільки коли він торкнувся моїх губ своїми, отямилася.

– Яне, це що було? – відсахнулася я.

– А що, не зрозуміло? – здивувався Ян.

– Яне, ти чого?

– Леро, ти ж вільна жінка, так? – запитав він.

– Ну, вільна й що?

– Слухай, ти завжди мені подобалася, – зізнався Ян і від цього зізнання я миттю протверезіла і нагострила вуха. – У нас багато всього спільного, так?

– Ну так, але…

– Спільні інтереси, погляди на життя, вподобання, – продовжував Ян. – То чому б нам не спробувати бути разом? Можемо з’єднати наші половинки і подивитися, що з цього вийде.

Я ошелешено витріщилася на Яна, у мене відібрало мову. І ось тільки тепер до мене дійшло. А я то, наївна, розраховувала на психотерапію! Буде мені терапія, тільки замісна. В прямому сенсі – Ян претендує замістити Антона. Гарна пропозиція від самотності! Так, він класний, цікавий і зовнішнє приваблює… Та, ні! Ну що за цирк! Я навіть уявити собі не можу, щоб бути з Яном. Жодної струни моєї душі він не торкає – лише класний друг, цікава людина й на тому все. 

– Вибач, Янчіку, – нарешті я змогла розтулити рота. – Але, ні. Ти для мене лише друг. Не ображайся. І до того ж… – я зам’ялася, говорити правду чи ні, а потім наважилася бути відвертою. – Я все ще кохаю Антона.

Мої слова отверезили Яна і здивували.

– Кохаєш? – перепитав він. – Але ж він пішов до іншої. На що ти сподіваєшся?

– На… диво! – зізналася я. Не казати ж йому, що сподіваюсь на зілля. Ото він порегоче.

– Диво ми творимо самі, дорогенька Лерочко, – повчально мовив Ян. – М-да, не очікував я, що ти так віддана йому.

– Я й сама не очікувала, – тихо сказала я. – Вибач, друже.

– Та, все норм, я вже зрозумів, що в Індію я тебе не завербую, – пожартував він знову, щоб розрядити атмосферу, і допив вино з келиху.

Я гірко посміхнулася.

– Схоже, ні, – кивнула я.

Ян наповнив келихи знову і, піднявши вгору свій, ніби демонструючи тост, мовчки зробив ковток. Далі розмова якось не клеїлася, ми більше мовчали, не знаючи, як зам’яти незручність. Вино закінчилося і мабуть треба було перейти до торту.

– Чай будеш? – спитала Яна.

– Буду, з задоволенням, – погодився той. – Минулого разу у тебе такий класний чай був, зроби такий самий?

– Звісно! – сказала я. – То ще з тих трав, що ми з Антоном в горах самі назбирали. Тому і класний, без усіляких бур’янів, що зазвичай продають туристам.

Але й чай з тортом теж не зайшов. Витискати з себе безглузді фрази, щоб про щось говорити, вже не було бажання. Десь хвилин зо п’ятнадцять ми ще потягли час і нарешті Ян підвівся.

– Мабуть, поїду я до дому, Леруня. Поки ще транспорт ходить, – підсумував Ян. – Шкода мені тебе. І шкода, що ти не хочеш подивитися навколо.

– Ні, не хочу, – погодилася я. – Принаймні зараз.

Ян попрямував до коридору, а я пішла його проводжати. Ми попрощалися суто по-дружньому, без натяків і недомовленостей.

– Якщо щось зміниться, – наостанок сказав Ян. – Телефонуй, буду радий тобі.