16. Не той, кого чекала

Я чекала, що зілля подіє просто зараз, але цього не сталося. Того вечора Антон пішов від мене разом із Яном, як би я не намагалася заманити його у свої тенета, які б натяки не кидала – він був непробивний. І навіть ігристе мускатне, яке приніс Ян, не допомогло. Не допомогло й червоне «Кіндзмараулі», що привіз з Грузії Антон, і яке вже два роки стояло у мене в загашнику.  

В цілому, наша «вечірка» пройшла чудово. Начебто все було, як раніше, і я тихо раділа цій прекрасній ночі, в затишній чарівності якої ми пили вино на моїй кухні й згадували минулі пригоди. Ян ділився планами, які будував щодо Індії, ми жартували й кепкували з нього, але по-доброму, і всі разом вигадували всілякі сценарії його подальшого життя в ашрамах і печерах, а потім так само безжально викидали їх у віртуальний кошик, вигадуючи новий поворот і нові пригоди.

А коли світло лампочки над столом розчинилося у світлі сонячних променів, що заливали кухню, Антон прокинувся з ігристого марева чарівних мрій і сказав, що йому час іти додому. Моє серце стиснулося – усе щастя, так важко зіткане, розлетілося на дрібні павутинки розчарувань.

«Нічого, просто зілля ще не подіяло, – переконала я себе. – Просто треба зачекати».

Хоч трохи все ж подіяло. Ми навіть сиділи, обійнявшись, десь із третьої ночі до пів на п’яту і пили на брудершафт, закушуючи поцілунками. Антон так і не сказав Янові за всю ніч, що більше тут не мешкає.

Ян дуже здивувався, коли той заявив, що йде, але розпитувати не став. Вони без зайвих розмов обоє вийшли за двері, і шум міста, що прокидалося, втопив їхні кроки в ранковому серпанку, відлунюючи глухим відгомоном у моєму дворі, змішуючись зі співом дзвінких ранкових птахів і шелестом вітру за вікном.

Я опустилася навпочіпки біля дверей і закрила обличчя руками. Було таке відчуття, ніби від мене знову відірвали частину мене самої, найдорожчу й найріднішу. Ця чудова ніч усе ж закінчилася, розвіявши мої ілюзії та віру в чаклунство.

– Дурниці все це, – підсумовуючи, пробурмотіла я язиком, що заплітався. – Де були мої мізки, коли я повелася на цей приворот?

Мені було холодно й боляче, шалено хотілося спати. Від безсонної ночі трохи лихоманило. Не роздягаючись, я залізла під ковдру й провалилася в сон під акомпанемент власних сліз розчарування. А що, хіба могло бути інакше? Антон же сказав, що свій вибір уже зробив.

…Час минав, а зілля не діяло. Більш того, мені здавалося, що все стало ще гірше. Після тієї ночі Антон не дзвонив. Але подзвонив Ян. Чого, чого, а його я точно не очікувала. Я ледве слухавку не вронила, коли почула його голос.

– Привіт, Леруня! – мовив Ян якимось солодким голосом.

Я підсвідомо напружилася. Так, у нас були дружні стосунки і доволі близькі, ми могли обговорювати дуже делікатні теми, але завжди це відбувалося в компанії з Антоном.

– Це, звісно, не моя справа, але хотів спитати, – обережно почав Ян.

– Ти на рахунок Антона? – випередила я його.

– Ну так… Ви що, не разом?

– Як ти встиг побачити, ні, – зізналася я. – Ти ж з ним разом пішов.

– Я здивований, ви ж як дві половинки одного цілого були…

– Були, а зараз половинка відкололася і приліпилася до іншої половинки, – видала я.

– Не може бути? І хто вона? Я її знаю? Хтось з нашої тусовки?

– У тому й справа, що ні. Вона взагалі далека від усього, – я вирішила бути відвертою, тому що дуже хотілося полегшити душу. – Якась курка з офісу, безголова малолєтка, що жила з батьками до того, як зустріла Антона!

– То він ще й збоченець? – вигукнув Ян.

– Ну не зовсім, їй вже двадцять, але вона його молодше на 13 років.

– А, ну тоді добре, а то я вже захвилювався, – Ян реготнув і після паузи якось співчутливо запитав. – Слухай, а ти як? Ти сама?

Мені б відразу зрозуміти, куди він хилить, але я протупила і сказала правду, сподіваючись на те, що він мене пожаліє. Так хотілося душевного тепла…

– Я сама-самісенька, хоч плач. Сиджу у порожній квартирі і вию на місяць.

– Лерунчик, вити не треба, треба починати нове життя, – порадив Ян. – Треба виходити в люди, спілкуватися… Знайти собі нову половинку…

– Ох, Яне, – зітхнула я. – Хіба це так просто? Ніби ці половинки валяються на кожному кроці. Половинка – вона одна-єдина на все життя.

– Леро, ти себе накручуєш! Ти цікава жінка, навіть не уявляєш, наскільки.

– Та кому я потрібна? – на емоціях вигукнула я. – І мені будь-який звичайний чоловік не потрібен – рівнем не нижче Антона.

– Є люди, повір... – загадково мовив Ян. – Озирнись навколо, може й далеко ходити не треба.

– Янчік, дякую тобі за підтримку, але не хочу нікуди йти, от знаєш так важко на душі – така каменюка лежить.

– Слухай, хочеш, я до тебе приїду? Поговоримо... Розберемось з твоєю каменюкою… Хіба так можна жити?

Я знала, що Ян захоплювався трансперсональною психологією, навіть проходив якісь навчання на коуча. Може тому й погодилася. На що сподівалася, сама не знаю – може з відчаю.

– Приїжджай, – відповіла я.