15. План "Б"

Поклавши телефон, я тріумфувала. Схопившись із крісла, я, немов одержима, застрибала кімнатою від радості. Поки що все йшло за планом. Залишалося лише запросити Яна, і тільки б він був вільний завтра.

Ян був вільний і з радістю погодився зустрітися. Але я запросила його прийти на пів години пізніше, ніж призначила час Антону.

Антон увійшов у квартиру, як завжди, ніби до себе додому. У мене складалося таке відчуття, що він досі вважає домом мою квартиру, а не ту, де він зараз живе з Люсею. Я знала, що то була якась орендована однушка у чорта на рогах з мінімумом меблів. Він, коли переїжджав, попросив у мене на перший час каструлю, декілька чашок та тарілок, бо там посуду не було. А у мене навіть його старі домашні капці стояли в коридорі – чомусь він їх не узяв до нового життя. Мабуть підсвідомо не хотів залишати цей дім остаточно…

Але цього разу Антон не накинувся на мене з палким поцілунком, обмежився швидким цьомом у щічку. Вирішив усе тримати під контролем – запідозрила я. Мабуть Люся винесла йому весь мозок своїм ниттям. Цікаво, вона знає, де він насправді зараз?  

Ми розмістилися на кухні, де вже чекало моє знаряддя привороту. Антон виглядав якимось втомленим і сумним. Так хотілося пригорнутися до нього і втішити… Я навіть було сіпнулася у його бік, але мимоволі відчула невидимий бар’єр, який він побудував, як захист, і завмерла на півдорозі.

«Та й хай, – подумала я. – Почекаю трохи, а там він невдовзі сам до мене пригорнеться».

У мене тремтіли руки, коли я наливала заговорений чай Антонові в горнятко. До речі, в його улюблене горнятко, з його власним портретом, яке він, сміючись, подарував мені на вічну пам’ять. «От і добре, буде подвійний вплив через візуалізацію на горнятку», – посміхнулася я про себе.

Спочатку я підсвідомо побоювалася, що Антон мене розкусить, виплюне цей чай, піде і грюкне дверима, зачинивши їх назавжди, але цього не сталося. Він пив зілля, змішане з чаєм із м’яти та чебрецю, які він особисто назбирав у горах минулого літа. Смак м’яти і чебрецю перебивав смак любистку, нагідок і змішувався з мелісою та моєю кров’ю, розливаючись чаклунським туманом по венах мого коханого чоловіка. І в той момент мені це не здавалося дурницею чи чимось аморальним.

– Яке чудове було літо того року! – згадав Антон. – Пам’ятаєш, як ми збирали цей чабрець у Карпатах?

– Пам’ятаю, звісно, – підхопила я, захоплюючись спогадами, які лікували мою поранену душу. – А пам’ятаєш, як потім збирали на тому ж лузі коров’ячі кізяки й палили багаття?

Ми обидва розсміялися. Хтось із нашої компанії тоді вичитав перед походом у гори, що коров’ячі кізяки очищають легені, і ми, як придурки, сиділи навколо багаття, яке поширювало аромати свіжоспеченого гною, і дихали цим димом, вірячи в те, що він справді цілющий.

– Першим тоді не витримав художник Сергій, що мав тонкий нюх. «Усе, я зцілився! – заявив він тоді, підводячись від багаття. – Піду намалюю щось коров’яче. Щоб натхнення не пропадало дарма», – згадав Антон. – А потім ми вже всі розреготалися і нарешті загасили цю смердючку. Потім ще тиждень піджартовували з Олега, який подав цю ідею.

– Класно ж було, скажи? – намагаючись триматися невимушено, додала я.

– А пам’ятаєш, я ще потім написав оду коровам? – розсміявся Антон.

– Звісно! Я пам’ятаю всі до останньої твої оди й усі твої вірші, навіть ті, яких ти сам не пам’ятаєш, – вирвалося в мене.

– Ти молодець... дівчинко... – із сумом у голосі промовив він. – Ти завжди будеш для мене...

Антон знітився, замовк і почав швидко ковтати чай із зіллям.

«Звісно, завжди, – подумки молилася я, – коли ти доп’єш вміст цього горнятка. Ми завжди будемо...»

Але договорити Антонові не дав дзвінок у двері. Хай йому грець, тому дзвінку! Я віддала б усе на світі, аби він ніколи не задзвонив у ту мить, аби лише почути закінчення фрази про те, ким я завжди для нього буду... Але дзвінок зруйнував усю інтимність цього моменту, нагадуючи про те, що прийшов Ян.

– Піду відчиню, – Антон поспіхом спорожнив горнятко й підвівся з-за столу, прямуючи в коридор. Він і сам мабуть вже зрозумів, що ледь не наговорив зайвого.

Антон вийшов із кухні, а я швидко прибрала зі столу чайник із зіллям і поставила на його місце інший – точно такий самий, але вже зі звичайними, не заговореними травами. Ще бракувало, щоб Ян цього наковтався! На смак він майже нічим не відрізнявся від попереднього, хіба що за змістом.

Головну справу було зроблено! Чомусь мене раптом охопив цілковитий спокій, що тепер уже скоро все точно стане, як раніше. Напевно, жодна чаклунка не вірила у своє зілля так, як я у своє. Я почувалася справжньою чарівницею, яка зараз відточувала свої навички на власному житті та на житті коханої людини.

І я анітрохи не сумнівалася в той момент, що все зробила правильно. Хоча десь на задньому плані фонових думок і спливла бабусина фраза про те, що я потім про це пошкодую. Яка мені різниця, що буде потім. Головне – зараз повернути Антона. А потім – розберемося. І в нас усе буде добре. Цікаво, через який час почне діяти зілля?..