14. Заманити в тенета

Не знаю, як це працює на тонкому плані, але, мабуть, Антон щось відчув. Я аж здригнулася всім тілом і ледь не випустила банку з рук, коли пролунав телефонний дзвінок. Я точно знала, що це був Антон.

– Привіт, – якось винувато привітався він і замовк.

– Привіт, – несподівано бадьоро для самої себе відгукнулася я.

– Як ти… – запитав він і обірвався на півслові. Пауза в кілька секунд усе ж завершилася традиційно. – Дівчинко...

У мене всередині все затріпотіло від цього рідного «дівчинко», ніби на рани змученої душі наклали цілющі ліки.

– Усе добре, – відповіла я, і я не збрехала. У цей момент, окрилена надією на банку з приворотним зіллям, я справді почувалася добре. – А ти як?

– Я... Та так... – зітхнув Антон. – Люся образилася... Наробили ми з тобою справ...

– А тобі хіба було погано? – запитала я.

– Мені-то добре, – зізнався він. – А от їй – погано. Якось недобре вийшло. Вона такого не заслужила.

Боляче кольнуло в серце. А я заслужила все те, що він накоїв зі мною, з нашим життям?! Захотілося тут же боляче вколоти у відповідь, але я придушила клубок у горлі.

– Може, не будемо брехати одне одному? – тихо запропонувала я.

– Що ти маєш на увазі? – щиро здивувався він.

– Антоне, я хоч і була п’яна, але я все пам’ятаю, що ти мені говорив тієї ночі, – нагадала я.

– А я не пам’ятаю... Може не будемо згадувати? Нам треба йти далі. Ми вже зробили свій вибір, – якось дуже невпевнено спробував він переконати, навіть не знаю кого: мене чи себе?

Я ж знала, що він усе пам’ятав. Пам’ятав, що говорив, що досі любить мене, що я найдорожча для нього людина у світі... І я не розуміла, навіщо зараз він тікає від цих спогадів...

Невже ця Люся його чимось напоїла? Може, теж якимось зіллям? Хто її знає. Тому треба йти в контрнаступ! Терміново ввести йому протиотруту, яка стоїть у мене на кухні. Але як тільки заманити його до себе? Думки металися в пошуках приводу і плуталися в лабіринтах мозку. Як? Як? І раптом спалахом осяяла ідея.

– Гаразд, не будемо згадувати, – погодилася я, розуміючи, що нічого не доб’юся, намагаючись його напоумити. – Будемо йти далі.

– Як друзі? – якось невпевнено, але з надією в голосі запропонував Антон.

– Можемо, як друзі. Якщо немає інших варіантів.

– От і добре, домовилися!

Я почула в його голосі полегшення, від якого мені стало важко. Але вирішила не здаватися – я ще не пустила в бій свою зброю.

– Знаєш, я вчора зустріла Яна, – ніби між іншим зауважила я.

– Яна? – Антон зрадів. – Не бачив його пів року. Як він?

– Їде до Індії, – сказала я. Це була правда, але про це я дізналася не від самого Яна, якого насправді не зустрічала, а від нашого спільного друга. Але ніщо не заважало мені запросити його в гості згідно з моїм несподівано народженим планом.

– Пропонує зустрітися перед від’їздом, – намагаючись говорити спокійно, сказала я. – Невідомо, коли ще побачимося. І чи побачимося взагалі. Раптом йому там так сподобається, що він не захоче повертатися. Ти хочеш із ним побачитися?

– Звісно! Чудова ідея! – зрадів Антон. – Де і коли?

– Напевно, краще в мене, – обережно закинула я пропозицію. – У нього, ти ж знаєш, завжди хтось удома, нормально не посидимо.

І я знала, що Антон не запросить Яна до себе. Ян був із нашого минулого життя, із того нашого життя, у якому Люсі не було місця. І хоч би які благі наміри Антон не плекав щодо Люсі, він не зміг би притягнути її в наш світ, у якому були я, він і Ян. Він вигадає щось, щоб її не було на цій зустрічі, інакше все буде фальшивим, а вже Ян це розкусить одразу. Ян мав особливий дар – бачити людей наскрізь.

Антон міг кривлятися переді мною, але перед Яном це було б марно. Ми настільки добре знали одне одного, стільки всього пройшли і пережили разом, коли захоплювалися усілякими езотеричними практиками, що зараз удавати й говорити, що нічого не пам’ятаю, не мало б жодного сенсу. І Антон теж це чудово розумів. Звісно, я була б рада бачити Яна, але головна моя мета полягала в тому, щоб напоїти зіллям Антона. Хай для цього доведеться запросити сюди хоч усі ті три десятка людей із нашої старої тусовки.

– Можна завтра, у мене якраз вихідний, – сам запропонував Антон.

– Сподіваюся, нас буде троє? – не втрималася я.

– Ну не знаю... – зам’явся він.

– Я знаю! – твердо сказала я. – І ти знаєш, що четвертий буде зайвим.

– Може, ти й маєш рацію, дівчинко... Гаразд, я щось вигадаю, – пообіцяв Антон. – Дуже хочеться побачитися з Яном.