13. Приворотне зілля

У якомусь одержимому стані я попленталася на базар і замучила тамтешніх бабусь питаннями, де купити траву для привороту. Ні, я, звісно, не казала, що вона для привороту, я просто називала трави: любисток, мелісу, нагідки. Але всі вони лише знизували плечима. У наявності були тільки ромашка, іван-чай, чебрець, звіробій і липа. Я об’їздила п’ять базарів, поки не натрапила на бабусю, яка сиділа серед купи сушених трав. Побачивши її, я одразу зрозуміла, що знайду тут те, що треба.

– У вас є любисток, меліса і нагідки? – запитала я.

– Є, – відповіла бабуся. – А навіщо тобі?

Я розгубилася. Не знаючи, що відповісти, стояла й тупцювала на мсці, височіючи над худенькою бабусею в квітчастій хустці, яка сиділа на низенькому стільчику. Вона підняла голову і пильно подивилася мені в обличчя.

У мене сироти побігли шкірою. Було таке відчуття, ніби вона просканувала мене рентгеном, в одну мить прочитавши мої думки і побачивши стан моєї душі. Перше бажання було – розвернутися і піти. Моя затія раптом здалася мені дикою і божевільною. Маленькі чорні очі пронизували мене наскрізь.

«Збрехати не вийде», – раптом подумала я й відповіла чесно:

– Для привороту.

– А воно тобі треба? – несподівано голосно запитала бабуся.

– Дуже треба! – зізналася я. – Інакше я помру. Я більше не можу так жити. Без нього – це не життя.

– Молода ти ще, дурна, – зітхнула бабуся. – От без нього ти якраз і почнеш жити. А з ним – зачахнеш.

У мене всередині все похололо. Не такі слова я хотіла б почути. Мій мозок відмовлявся вірити в те, що говорила ця незнайома бабуся.

– Я все бачу, – підтвердила вона свої слова. – Не дарма тобі кажу.

– Ви не розумієте, – ледь не заплакала я. – Він – усе моє життя!

– Розумію. Я все розумію і бачу більше за тебе. Але ти ж від свого не відступишся. Ще багато чого накоїш. І я тебе не відмовлю.

– Не відступлюся, – кивнула я. – Поки все не спробую.

– Я знаю, – зітхнула бабуся. – Але сказати тобі мусила.

Я відчувала, як палають щоки, а серце калатає в шаленому ритмі. Чому так розхвилювалася, сама не розуміла. Прийшла лише по траву на базар, а було таке відчуття, ніби потрапила на прийом до екстрасенки.

Десь краєм свідомості я розуміла, що це не проста бабуся, найімовірніше, вона чудово володіє всіма цими відворотами-приворотами та ще багато чим. Це тобі не екстрасенка з телевізору. І саме це внутрішнє відчуття викликало довіру й зміцнило мене у вірі в те, що я задумала.

– Тримай свою траву, – простягнула мені бабуся три пучки сушених трав. – Пошкодуєш потім, але буде пізно.

– Не пошкодую! – запевнила я. – Дякую вам!

Я схопила траву, запхала її в сумку й віддала гроші. Побоюючись, щоб вона мені ще чогось не наговорила, швидко покрокувала геть, відчуваючи всією спиною спрямований услід погляд. Я їхала трамваєм й відчувала, що трава ніби пече мені бік крізь сумку. Моя розбурхана уява вже нафантазувала бозна-що. Однак сама думка про те, що ця трава може повернути мені те життя, про яке я марила, приводила мене в захват. Я вже бачила себе щасливою й радісною, такою, що йде з Антоном берегом моря.

Напевно, зварене мною зілля вже не потребувало жодних замовлянь, тому що відтоді, як трава потрапила мені до рук, уся сила моєї думки була спрямована лише на матеріалізацію ідеї про те, щоб ми знову були разом з Антоном.

Втім я все ж зробила все за рецептом, знайденим в інтернеті. Порізала собі палець і накапала в чашку з відваром власної крові, навіть у найменшій краплині якої сконцентрувалася вся моя любов і жага бути з коханим. Уся сила моєї душі була вкладена в цю краплю крові.

Я прошепотіла слова замовляння над зіллям навіть не тричі, а разів двадцять. Я сиділа, обхопивши скляну баночку з настоєм обома руками, і не могла відірватися від неї, вкладаючи в намір образи зі свого щасливого сну. У якийсь момент мені здалося, ніби все вже сталося, ніби не було нашого розставання, не було Люсі, не було мого болю, що розривав душу, а був лише жахливий сон, що скоро закінчиться. Я прокинуся, і все буде, як раніше.